Читать «Діти капітана Ґранта» онлайн - страница 92

– А чи могли б ми допливти на ялику?

– Тільки у разі доконечної потреби, причому лише вдень.

– Отже, ті, хто кинув нас напризволяще…

– Ці горе-мореплавці? – усміхнувся Джон Манґлс. – Швидше за все, вони заплатили життям за свою підлоту. Пам’ятаєте ту непроглядну ніч?

– Я думаю, що пліт не гірше за ялик доставить нас на сушу, – втрутився в розмову Гленарван.

– Саме цього мені й не хочеться, – зауважив географ.

– Та що ви кажете, Паганелю! – вигукнув Гленарван. – Невже нас, людей, загартованих випробуваннями, може налякати прогулянка в якихось вісімдесят миль? І це після всіх пригод в американській пампі та в Австралії!

– Друзі мої, – відповів Паганель, – я не маю сумнівів ані в вашій мужності, ні в мужності наших супутниць. Вісімдесят миль – справжня дрібниця в будь-якій країні, тільки не в Новій Зеландії.

– А чого, власне, ви так страшитеся?

– Дикунів! – відповів учений. – Племена новозеландців завжди добре згуртовані та войовничі, вони нерідко перемагають навіть регулярні британські війська й до сьогодні в них існує звичай поїдати тіла вбитих ворогів. Війна для них – лишень полювання на дичину, тобто на людину. Отож маорі як були людожерами протягом тисячоліть, так ними і залишилися. Вся їхня історія – справжня бійня. На думку маорі, в людоїдстві немає нічого протиприродного. Коли місіонери почали розпитувати тубільців про те, чому вони пожирають своїх побратимів, ті відповіли, що риби ж їдять риб, а собаки – собак. Новозеландці вірять, що, з’їдаючи ворога, вони дістають у спадок його душу, фізичну силу та доблесть.

– А як вони його їдять – смаженим чи вареним? – похмуро буркнув майор.

– Навіщо вам це, містере Макнабс? – вигукнув Роберт.

– Хлопче, – сказав йому майор, – якщо мені судилося закінчити своє життя в шлунку людоїда, я б волів, щоб мене зварили, а не з’їли живцем.

– Тоді знайте, Макнабсе, що новозеландці віддають перевагу смаженому або вудженому м’ясу. Про себе скажу тільки те, що перспектива закінчити життя в шлунку дикуна мене аніскілечки не вабить!

– Із цього випливає, – сказав Джон Манґлс, – що нам за жодних обставин не слід потрапляти до рук тубільців. А в усьому іншому залишається сподіватися тільки на себе.

– І коли ж ми рушаємо в дорогу? – поспішив змінити страшну тему лорд Гленарван.

– Завтра, о десятій ранку, – відповів капітан і додав: – У цей час почнеться приплив, який і понесе нас просто до берега.

Спорудження плоту завершилося вранці 5 лютого. Джон Манґлс зробив усе, щоб обладнати його якнайкраще. Вілсон і Малреді зрубали весь такелаж брига, а потім заходилися коло вцілілої грот-щогли. Це були головні частини плоту, і їх відразу ж спустили на воду, приєднавши до уламків фок-щогли. Потім ці довгі бруси якнайміцніше зв’язали між собою линвами, а з боків капітан наказав припасувати півдюжини порожніх бочок – вони мали збільшити вантажопідйомність і підняти настил плоту над водою. На цю міцну основу Вілсон настелив щось схоже на поміст із ґратчастих кришок корабельних люків. Тепер хвилі могли перекочуватися через пліт, а вода, не затримуючись, протікала крізь ґрати. Порожні бочки утворювали такий собі захисний борт. У центрі встановили щоглу з вітрилом, а в кормовій частині – важке стернове весло з широкою лопаттю.