Читать «Діти капітана Ґранта» онлайн - страница 27

– У цій частині гір мені відомо лише два перевали, які можуть подолати мули.

– На жаль, жоден із них не годиться, адже перший відведе нас занадто далеко на північ, а другий – на південь, – зауважив географ, здається, не згірш провідника обізнаний з місцевим рельєфом.

– А ви знаєте ще якийсь? – спитав майор.

– Так, – відповів Паганель, – це гірський прохід Антуко, який тягнеться по схилу вулкана під тридцять сім градусів три мінути південної широти, що зовсім мало відхиляється від потрібного нам напряму. А вам, провіднику, відомий цей перевал?

– Так, сеньйоре, мені випадало іноді користуватися ним. Це стежка в горах, якою пастухи-індіанці перегоняють свою худобу зі східних схилів гір.

– Отже, мій друже, – сказав Гленарван, – якщо там можуть пройти отари й табуни, зможемо пройти й ми. Триматимемося цього шляху.

Відразу ж прозвучав сигнал рушати, і загін заглибився в долину. Схил тут був такий пологий, що зовсім не відчувався. Близько одинадцятої ранку на шляху мандрівникам трапилося невелике мальовниче озерце, яке довелося об’їхати. Вище здіймалися рівнини, порослі злаковими травами, на яких паслася худоба індіанців. Іще за півгодини загін потрапив у болото, і лише завдяки чуттю мулів мандрівники змогли щасливо вибратися звідти. О першій годині дня побачили фортецю Баленаре, що здіймалася на гострому піку гори. Тим часом шлях ставав усе більш стрімким, каміння з гуркотом осипалося вниз, зрушене копитами мулів. Близько третьої години мандрівники проминули мальовничі руїни ще однієї фортеці, зруйнованої під час повстання індіанців 1770 року.

У цих місцях дорога стала набагато важчою. Мули йшли, похиливши морди вниз, ніби винюхували кам’янистий шлях. Трава тут усе ще була густою, але скрізь можна було помітити червонасті уламки застиглої лави, укриті жовтими кристалами, – давалася взнаки близькість вулкана Антуко. У таких місцевостях часті підземні поштовхи постійно змінюють їхній вигляд: лавини засипають стежки, а все, що могло бути дороговказом, просто безслідно зникає. Отож провідник завагався: зупинившись, він почав озиратися, намагаючись знайти стежку серед кам’яного кришива.

Лорд Гленарван не відставав від провідника ні на крок. Він не поспішав із запитаннями, вважаючи, що у досвідчених провідників, як і в мулів, є особливий інстинкт, і в таку скрутну хвилину краще покластися на нього. Так загін проблукав іще близько години, марно намагаючись відшукати дорогу, і нарешті змушений був зупинитися – шлях заступала прямовисна скеля. Провідник зліз із мула, схрестив на грудях руки і мовчки стояв, роздумуючи.

– Ви загубили прохід? – спитав його Гленарван.

Провідник заперечливо похитав головою.

– Ні, сер. Ми на ньому стоїмо. Бачите – ось попіл від вогнища, яке розкладали індіанці-пастухи, а ось – сліди копит коней і овець.

– Тобто вони йшли саме цим шляхом?