Читать «Діви ночі. Книга друга» онлайн - страница 10

Я вислухав її тираду і, вловивши паузу, подякував та подався до свого покою. Я ліг на канапу, заклав руки за голову і засумував. Звичайно, гроші мені потрібні, але як довго я зможу витримати таку роботу? І чи вдасться вирватися з неї, після того, як довідаюся про все, що тут відбувається?

— Завезеш ось це, — сказав пан Роман наступного дня, вручаючи мені чорного дипломата. — Зайдеш в обком партії і скажеш черговому міліціонерові, що тебе чекає товариш Бобрик. Піднімешся в його кабінет на другому поверсі, вручиш дипломата.

— А що в дипломаті?

— Всього-на-всього альбом зі знимками.

Напевно, той самий альбом, про який мені говорила Дзвінка.

— Запросиш його на цю суботу. Та не забудь уточнити, скільки їх точно приїде.

— І все?

— Ні. Зачекаєш, поки він роздивиться альбом, зробить помітки і поверне альбом назад.

Я сів у машину і всю дорогу, поки ми їхали, боровся зі спокусою зазирнути в дипломат, але суворий вигляд Макса не викликав жодної довіри.

Авто спинилося біля обкому, я зміряв поглядом споруду, до якої звичайні смертні не могли й мріяти потрапити. При вході мене перепинив міліціонер.

— Я до товариша Бобрика.

— Фамілія?

Я назвався. Міліціонер по телефону пересвідчився, що я не брешу, і пропустив мене.

Піднявшись поверхом вище, я поплуганився довгими коридорами, шукаючи затишної місцинки. Нарешті я знайшов її і хутенько відчинив дипломат. Там було аж два альбоми. Я розгорнув одного і побачив фотографії гарних дівчат в найрізноманітніших позах. Внизу під знимками писалися їхні імена і більше нічого. Потім я витягнув другого альбома, і коли його розкрив, то аж ахнув. Тут уже на фотографіях були не дорослі дівчата, а малі дівчатка. Навіть вказувався їхній вік. Наймолодша мала вісім, а найстарша чотирнадцять. Дівчатка були такі ж голенькі, як і їхні посестри. Декотрі вже мали сформовані тіла з маленькими зграбненькими персами і привабливими кучериками на животику, а інші були ще зовсім діти. Однак і ті, і другі демонстрували з усмішками всі свої приваби.

Еге, та тут пахне смаленим! — подумалося мені. Я сховав альбоми в дипломат і хутенько подався до товариша Бобрика. У приймальні мене зустріла дупасто-грудаста дама років тридцяти п’яти з буйною шевелюрою, що здіймалася над головою, наче порохова вежа, її розмальований рот розповзся в багатозначній усмішці.

— О-о, ви новенький? — спитала вона, одним порухом очей оцінюючи мене з ніг до голови. — Товариш Бобрик чекають.

І мовби непокоячись, що я сам не втрафлю в двері, провела мене, поклавши руку на спину. Долоня її була гаряча і голодна.

У просторому кабінеті за безмежним столом сидів сам товариш Бобрик — рідний татуньо нашої області, перед яким тряслися всі. Товариш Бобрик при бажанні міг розмовляти й українською мовою, але я виявився зовсім не тією людиною, яка могла викликати у нього подібне бажання. Місцева легенда вповідала, що ніби справжнє його прізвище було Бобрін і взагалі він не українець, а єврей. Мені було, по-правді, на те начхати.

— Садісь, — сказав мені, одібравши дипломат.

Вправними руками відчинив замки і добув обидва альбоми.