Читать «Всесвітні походеньки капітана Небрехи» онлайн - страница 66

Редактор замислено зібрав зморшки на лобі.

— Не можна, — нарешті вирішив він. — Якби мова йшла про відрядження на Марс або, скажімо, на Юпітер, я б залюбки пристав до твоєї пропозиції. Боюся, що з таким відповідальним завданням жовторотий студент не впорається. Капітан Небреха — міцний горішок. Я впевнений, що тільки досвідчений мисливець за фактами, — редактор явно намагався підсолодити гірку пілюлю, — видлубає з нього інтерв’ю рівно на сто плюс, про всяк випадок, п’ятдесят рядків запасу.

— А хіба не можна взяти інтерв’ю по телефону? — не погоджувався я. — Швидко, зручно, економно…

- І це говорить досвідчений працівник найпопуляр-иішого журналу? — жахнувся головний. — Як тобі не сором, Никодиме?

Редактор клекотів, і вже було видно, що він ось-ось вибухне повчальними тирадами.

— Про що мова? — хутко зголосивсь я. — Треба їхати — значить, поїду!

Вулкан не вибухнув, але загрозливі димки ще курилися.

— Ну от, сам розумієш, — бурмосився редактор. — Журналіст мусить все побачити на власні очі, в усьому переконатися особисто. Тільки тоді він зможе переконати вимогливих читачів. Вірогідність — ось його бойовий прапор!

На якусь хвильку він замовк.

— Казкові чутки ходять про Небреху, — мрійливо докинув він. — Мовляв, одне лише ім’я капітана забезпечує його друзям ліжко у перенаселених готелях на астероїдах, гостинно відкриває віконця адміністраторів відеорам, якщо всі квитки давно продані, і навіть викликає доброзичливі усмішки сусідів на комунальних кухнях штучних супутників…

То й казав би так відразу! А то завівся — Чорноморське узбережжя та Чорноморське узбережжя…

Того ж дня я, спецкор журналу “Навколо Всесвіту” Н. Е. Затуливухо, вилетів на південь. Однак я тоді навіть гадки не мав, що повернуся не спецкором найпо-пулярнішого журналу, а засновником нової галузі галактології — небрехознавства.

Розділ другий

ДИМ БЕЗ ВОГНЮ

Катер м’яко зарився носом у прибережний пісок.

— От ми й прибули, — повідомив моторист, вимикаючи двигуна. — Гляньте вздовж цієї стежки нагору і ви відразу помітите капітанову садибу. Інших будівель тут немає…

І справді, стежка в’юнилася між скель до мальовничого мініатюрного садочка, з пишної гущавини якого весело визирав білий будиночок з широкою верандою, заклечаною диким виноградом. У садочку, мов пам’ятний монумент космічним звитягам, височіла латана-пе-релатана ракета капітана Небрехи. Тут вена востаннє стала на якір земного тяжіння.

Нараз я помітив, що з капітанової садиби валує густий дим. Він сповивав будівлю, виповзаючи сивими шатами з усіх шпарок.

— Пожежа! — вигукнув я, хоч полум’я не побачив.

Але здавна відомо: диму без вогню не буває.

— Хуткіш! Де відро? — квапив я моториста.

— Ет! — з цілковитою байдужістю махнув той рукою. — Бачили ми ці пожежі… Одного разу сюди прибула навіть “Ракета” на підводних крилах. Бачте, туристи побачили стовпчик диму, то й давай волати, як ото ви зараз: “Вулкан! Вулкан!..”

Коли будиночок Небрехи вже ледь бовванів крізь щільну димову завісу, моторист виліз нарешті зі своєї механізованої калоші і любесенько почав штовхати її назад у воду. Та ще й нахабно попрохав: