Читать «Вона» онлайн - страница 16

— Ооо, ви куди? — якось так спокійно, просто запитав він, ніби вони просто хороші знайомі.

— Я поспішаю, — навіть не дивлячись на Тараса відповіла Марі.

— Вечеря буде за півгодини, зачекаєте? — ввічливо запропонував Тарас.

Марі поглянула на нього з такою цікавістю, що Тарасу стало якось ніяково, ніби він бовкнув якусь дурницю. Але ж так і було, він поселив у себе якусь незнайомку для того, щоб вона захистила його від якогось демона. Демона… тільки подумати, більшій половині планети це здалося б повною нісенітницею. І він кличе її на вечерю. Вони ж зовсім чужі одне одному. І Марі хотіла, щоб так було й надалі.

— Я йду. Підключіть інтернет до мого комп’ютера, я не знаю коли повернуся, не чекайте…

І вона поспіхом вийшла, ніби тікаючи від Тараса. А він посміхнувся Марі в слід, геть не розуміючи цю дівчину. Що з нею? Чому вона така? Якась не така як всі? І справа зовсім не в тому, що вона дійсно не така як всі. Справа в тому, що було в ній ще щось таке, чого не міг збагнути Тарас. Постоявши ще якийсь час, доки Марі не зникла з поля зору, він зачинив двері.

Розділ 6

Пророцтво

Марі на щастя недовго довелось іти. Запитавши декількох людей в передмісті вона швидко знайшла будинок, який був їй потрібен. Там вона мала забрати все необхідне для сьогоднішньої справи. Марі пройшла у двір, підійшла до дверей і подзвонила. За мить їй відчинила двері старенька, але жвава бабця. Вона так поглянула на Марі, ніби знала її безліч років. Хоча насправді вони не знайомі і жодного разу не бачились. Бабця повернулась і попрямувала в будинок, а Марі за нею.

— Дивно, так дитино, що ти прямувала саме сюди, що саме тут ви зустрілись. Ти не думаєш?

Марі не зрозуміла навіть чи це до неї відноситься. Бо бабця носилась по кімнаті, і щось шукала, збирала, змішувала.

— Що? — перепитала Марі.

— Дивно, що ти зустріла, його, саме тут. Чи ти про це не подумала)? — і бабця знову посміхнулась, ніби не розуміла, як це вона не втямила. — А мені казали ти дуже розумна.

— Перебільшували мабуть.

— Ні, — сказала бабця, але вже без посмішки, — нічого дитинко, впораєшся.

— Куди ж діватись, — її якось здивувало те, що про неї знають інші, або розказують про неї. Та цієї ж миті вона про це забула. Марі посміхнулась до бабці, але якось гірко.

— Так, — сказала бабця ще похмуріше.

І Марі вже геть не розуміла, до чого ця вся розмова. Аж раптом бабуся зупинилась біля столу і почала все заново перебирати.

— Так, ось цим поллєш ніж. Цим обсиплеш місце, щоб інші не відчули, а це підпалиш і обкуриш місце, щоб укріпити сили. Вони тобі знадобляться.

Марі поклала все в сумку. І вже збиралась виходити, як бабця знову почала щось говорити.

— Так, як же багато цей дар в тебе забрав, як же багато.

— Так багато, — не приховуючи емоцій відповіла Марі. Приховувати не було сенсу, адже, кожен хто має з нею справу, знає її долю і розуміє від чого їй довелось відмовитись.

— Ні, дитинко, ти поки не розумієш, наскільки багато. Але ти подолаєш, — бабця хотіла посміхнутись, але посмішка вийшла якась аж занадто натягнута.