Читать «Володар Туману» онлайн - страница 5

Місцина видавалася спокійною й була огорнута тим самим сяйливим серпанком, який заворожив Макса, коли він уперше побачив море. Мешканці селища пересувалися переважно на велосипедах або простували пішки. Вулиці були чисті, а єдиним шумом — окрім поодинокого дирчання автівок — був тихий плескіт морських хвиль, що накочувалися на берег. Поки родина їхала селищем, Макс бачив, як на обличчях рідних відбиваються думки, навіяні місциною, де на них чекало нове життя. Маленька Ірина та її спільник-кіт оглядали парад ошатних вулиць і будиночків зі спокійною цікавістю, немов уже почувалися тут як удома. Алісія, поринувши у відомі лише їй думки, здавалося, була за тисячі кілометрів звідси, і це зайвий раз переконувало Макса в тому, що він мало знає власну сестру — а може, й зовсім не знає. Матір роздивлялася селище зі згідливою покорою, на її обличчі відбивалася усмішка, що за нею вона приховувала тривогу, причини якої Макс не міг уловити. А от Максимільян Карвер дивився на їхнє нове місце проживання переможно, раз по раз кидаючи на членів родини красномовні погляди, на які ті відповідали схвальними усмішками (здоровий глузд, здається, підказував, що будь-яка інша реакція могла б розбити серце добряги годинникаря, переконаного, що привіз своїх близьких до новітнього раю).

Споглядаючи ці осяйні тихі вулиці, Макс подумав, що привид війни залишився десь далеко, він навіть здався хлопцеві примарним, а отже батько, мабуть, таки мав чудову інтуїцію, коли вирішив переїхати сюди. Коли пікапи виїхали на дорогу, що вела до їхньої оселі на березі моря, Макс уже забув про станційний годинник і тривогу, яку викликав у нього попервах новий Іринин приятель. Хлопець подивився на обрій, і йому здалося, ніби він розрізнив чорний видовжений силует корабля, який привидом плив серед бакенів, що обплутували морську гладінь. За кілька секунд корабель зник з очей.

* * *

Новий будинок мав два поверхи і височів за п’ятдесят метрів од берегової лінії; його оточував невеликий сад, огороджений білим парканом, який аж волав, щоб його пофарбували. Пофарбований — за винятком темного даху — в білий колір дім був дерев’яний, у відносно доброму стані з огляду на близькість моря та руйнівну силу вологого, просякнутого сіллю вітру, що налітав на нього щодня.

Дорогою Максимільян Карвер пояснив, що цей дім побудували знаменитий лондонський хірург Ричард Фляйшман і його дружина Ева Грей ще 1928 року як літній будиночок на узбережжі. Свого часу дім здавався мешканцям селища такою собі дивовижею. Подружжя Фляйшманів було бездітним, жили вони самотньо і, здавалося, не мали бажання підтримувати стосунки з тутешнім людом. Під час перших відвідин селища Фляйшман дав чітку вказівку, що всі матеріали мають бути привезені безпосередньо з Лондона, та й робітники повинні бути лондонські. Така забаганка практично потроювала вартість будинку, однак статки хірурга це дозволяли.

Люди скептично та з недовірою спостерігали, як усю зиму 1927 року сновигали туди-сюди незліченні робітники й вантажівки, а тим часом повільно, день за днем, зводився кістяк дому в кінці узбережжя. Зрештою навесні наступного року малярі нанесли останній шар фарби, і за кілька тижнів подружжя оселилося тут на літо. Невдовзі будинок на узбережжі перетворився на талісман, якому судилося змінити долю Фляйшманів. Дружина хірурга, яка, здавалося, через давню аварію втратила здатність зачати дитину, того року завагітніла. 23 червня 1929 року вона народила (пологи приймав її чоловік під дахом будинку на узбережжі) — і так на світ з’явився хлопчик, якого згодом назвали Якобом.