Читать «Вогнепальні й ножові» онлайн - страница 33

* * *

Пишучи про жінок, про їхні звички та страхи, про їхні слова і вчинки, ти наперед розумієш, що не напишеш усієї правди. Вся правда має лишатись поза віршами, вона не вкладається в літери, розламує рядки й вихолоджує розділові знаки. У стосунках із жінками є така дивна річ, котра не надається до переказування, щось на зразок ніжності, хоча не зовсім – ніжність усе-таки більш оречевлена, більш присутня в нашому житті. Є щось поза ніжністю, і саме ця штука, ця механіка взаємознищення та взаємозалежності з віршів, як правило, щезає, губиться в складках одягу, западає під ліжка, осідає на дні склянок. Система натяків і прозрінь, щось, пов’язане з вірою – саме цей бік стосунків переважно оминається поетами: свідомо чи підсвідомо вони відчувають, що про такі речі краще промовчати, краще лишити їх при собі, краще не чіплятись до того, що все одно минає. Поети загалом народ забобонний, іноді свої забобони вони й приймають за закони версифікації, за принципи римування, тому й пишуть про жінок так, аби не сказати головного. Пишуть про жіноче волосся та прикраси, про одяг та сновидіння, про серця, спогади та переживання, про сміх та застереження, про вагітність, подорожі та повернення, про свої сумніви та переконання, про свою втіху та недовіру, про своє нерозуміння та захоплення, про свій плач та мовчання, свою мужність, відданість, незламність та нестримність, одним словом – пишучи про жінок, вони пишуть переважно про себе. Лише тому, що мають лишити деякі речі собі, не вміють та й не хочуть позбутися їх, озвучити їх і втратити. Ось і намагаються заповнити всі ці порожнини літерами й знаками оклику. І оскільки інакше просто не можна, ми всі сприймаємо цю захопливу гру, гортаємо сторінки, знаходячи лише нам відомі натяки й мітки, лише нам зрозумілі пастки й позначки. Вивчаємо їх, розшифровуючи й запам’ятовуючи, ніби читаємо підручник рідної мови для молодших класів.

* * *

Бо що їй насправді може снитись? – питався він у мене. Справді, що? Востаннє вона розповідала такий сон: ніби спадають морози й встановлюється тепла передноворічна погода. І ввечері, коли осідає темрява, виявляється, що нав коло зовсім нічого немає. Лише темрява і нічого, крім неї. І тоді Господь лишає всі свої справи й починає прокреслювати на мапах і атласах лінії рік та озер, кордони, нейтральні смуги та демаркаційні лінії, прокреслює маршрути для птахів у повітрі та риб в океані, відчиняє повітряні коридори й закачує нафту в землю країн, які йому особливо подобаються. Нервує, поспішає з цим усім, доки не випав сніг. А вона натомість спить спокійно й безтурботно. Адже знає, що сніг усе одно не випаде, доки вона не прокинеться.

4

Кожне вікно, котре запалюється поміж липневого листя, кожні двері, що виводять із темряви, кожна нічна аптека й зачинений банк, кожне подвір’я, заросле травою й засаджене деревами, кожен замóк і поштова скринька, номер будинку на стіні й протяги на високих дахах – все було наповнене голосами й шепотом, легким співом і чиїмись зітханнями: звичними звуками нічного життя, котре тривало собі, не звертаючи особливої уваги на твою присутність. Міста, до яких ми потрапляємо, загалом рідко реагують на нашу появу – у них достатньо власного клопоту, своїх справ та проблем, аби звертати увагу на кожного новоприбулого пасажира. Натомість ти, вперше сюди потрапивши, намагався з’ясувати для себе розташування всіх важливих маршрутів та головних нервових точок, із якими доведеться в подальшому мати справу. З’ясовував, ще не чуючи голосів тих, хто своїми історіями наповнює помешкання й коридори, телефонні будки та трамвайні зупинки. Історії ці відслідковувались пізніше, вже після того, як випадало розібратись із назвами вулиць і визначитись із стратегічними об’єктами, які й забезпечували безперервний кровообіг ландшафту, чітку й невтомну роботу його сердечних клапанів. Тим більше історії переважно й пов’язані були саме з цими об’єктами.