Читать «Вирій загублених душ» онлайн - страница 10

З боку Шуриного чоловіка була зовсім інша рідня — споконвічні хлібороби з Вінниччини. Мрійливі і сповнені родинних чеснот, вони над усе цінували освіченість і дітей обов’язково посилали вчитись у місто. Анин батько був одним із них. У торговельному технікумі, де Морар познайомилась зі своїм Миколою, однокурсники їх одразу одружили. Шура та її кучерявий, чорноокий кавалер були гарною парою, виглядали, наче діти з одного циганського табору. Насправді ж, як з’ясувалося, її майбутній чоловік був лише наполовину українцем, тому що його мати, соболівська красуня Надійка, з-поміж усіх хлопців уподобала зайду болгарина, який не мав ні кола ні двора.

Микола виявився роботящою, романтичною і щиросердною людиною. Нарешті в родину прийшов добробут, але теща, зла від нудьги, знущалася над ним як хотіла. Зрештою, чоловік утік від своїх циганок. Йому навздогін йшли прокльони. Дочка скорилась материній волі, але це суперечило велінню її серця. Внутрішній конфлікт закінчився для Шури психіатричною лікарнею. Це не завадило їй згодом відновити своє здоров’я і продовжити трудову діяльність. Щоправда, тепер жінці доручали роботу, при якій не потрібно було багато спілкуватися з людьми. Олександра Курилець значилася завідуючою складом однієї з торговельних фірм. А втім насправді ця зовні зібрана, віддана роботі жіночка потай відривалася на всіляких оборудках, в яких її склад відігравав не останню роль.

Попервах Аня намагалася підтримувати стосунки з батьком, але згодом забула його. Жіноцтво відокремило себе від колишніх чоловіків і почало своє самостійне існування, сповнене користолюбними інтересами. Шура продала приватний будинок і на виручені крошти придбала квартиру, в якій тепер жили орендарі. Звідти йшов грошовий потічок для накопичування валюти. А будинок, записаний на ім’я Ані Легкоступ, був родинним гніздом, в якому підростало двоє пташенят — Анжела і Камілла. Ніяких соболівських коренів тут не збереглося, зате румунські заявляли про себе повсякчас. Колись завчені Шурою в дитинстві румунські й ромські слова пригадувались особливо легко у стінах цього будинку, під попсову музику, що постійно линула з дитячої кімнати.

Із передпокою почувся шум. Шура визирнула туди. Школярки ледь тягнули портфелі, заплетені кіски в обох збилися набік.

— Де ви так забарилися?

— Ми каталися на гойдалці! — в один голос відповіли близнючки.

Шура подумала: яке то щастя, що вони однолітки. А люблять одна одну без тями. Зовсім інакше буває у сім’ях, де нерідко старші діти не миряться з меншими. Раптом її пронизав сумнів: чи правильно вона робить, покладаючи турботу про дівчаток на плечі іноземного благодійника, тоді як у них є свої рідні батько і дідусь? Але Шура рвучко припинила в собі ці відчайдушні душевні зойки. Ніхто з рідних цим дітям досі нічим не допоміг. Крихітки з синіми жилками на скронях, худенькі і лупаті, перебивалися на картоплі, капусті та яйцях. Обідали тим, що бабуся залишала їм на столі в накритих рушником каструлях. Купівля апельсинів для їхньої сім’ї ставала знаменною подією. На дворі стояла криза, і обійти її можна було тільки хитрощами. А Сильвіо з його статками нічого не варто зробити дитинство цих крихіток щасливішим. Тільки от зовсім не хотілося думати про те, чим за це доведеться платити дочці. Дітей народила, то нехай тепер сама долає обрану стежку.