Читать «Велика лікарська казка» онлайн - страница 2

— Ну, ось, пане лікарю, ми вже прийшли.

— Радий служити вам, пане Магіяше, — сказав гронівський лікар. — То що вам болить?

Чарівник Магіяш захарчав тільки у відповідь, зашипів і показав рукою на горлянку.

— Ага, шийка болить, — мовив гронівський лікар. — Ось ми зараз подивимось. Ану, відкрийте, пане Магіяше, рота і скажіть «а-а-а».

Магіяш, відгорнувши вуса, роззявив рота, але «а-а-а» вимовити не міг, бо взагалі не міг вимовити жодного звуку.

— Ану, скажіть «а-а-а», — понукав лікар. — Що, не можете?

Лікар той був хитрий лис, стріляний горобець, битий жак — і взагалі хитрості йому не бракувало.

— Ай-яй-ай, — сказав лікар, — пане Магіяше, з вами дуже погано, коли ви вже не вимовите «а-а-а».

Він почав обмацувати Магіяша, обстукувати, подивився на язик, під повіки очей, присвітив йому дзеркальцем у вуха, у носа, а сам бурчав собі щось латиною. Закінчивши огляд, лікар поважно задумався й проказав:

— Серйозна, пане Магіяше, з вами справа. І, крім негайної та невідкладної операції, нічим тут не зарадиш. Та сам я не можу і не наважуся робити її — потрібні асистенти. Коли ви згодні піддатися операції, тоді немає іншого виходу, як покликати сюди моїх колег-лікарів з Упіци, Костелця та Горжічки. А коли вони сюди приїдуть, ми проведемо тут лікарську нараду, тобто консиліум, тільки після консиліуму приступимо до необхідного медичного заходу, тобто операції операнді. Отож подумайте над цим, пане Магіяше, й коли згодні, то негайно посилайте по моїх шановних учених колег.

Що було Магіяшу діяти? Він кивнув на рябого Вінцека, а той тричі затупав ногами, щоб добре біглося, та вмить махнув униз з Гейшовини. Тож треба бігти до Горжічок. І до Упіци. І до Костелця. Ну, то й хай він біжить собі щасливо.

Про сулейманську принцесу

Поки рябий Вінцек чвалав до Горжічок, до Упіци та до Костелця, наш гронівський лікар сидів у чарівника Магіяша, пильнуючи, щоб той не задушився. А щоб не нудилось чекати, він запалив собі сигару й мовчки покурював.

Коли Коли ж йому набридло курити, лікар відкашлявся і чадив собі далі. Згодом, щоб скоротати час, він тричі позіхнув і закліпав очима. Потім озвався.

— Ну, так.

За півгодини потягнувся в крижах і сказав:

— Авжеж так, а не інакше.

А ще згодом додав:

— Можна було б заграти в карти. Пане Магіяше, є у вас карти?

Чарівник відповісти не міг, тож лише заперечливо закрутив головою.

— Нема? — скривився лікар. — Шкода, що нема. Ото чарівник з вас — навіть карт не маєте! А в нас у корчмі якийсь чарівник — стривайте, як же його. . . ніби Навратіл, чи Дон Боско, чи Магорелло — давав колись сеанс, і, знаєте, як він показував чародійські штуки на картах? Ви б тільки очі витріщили. Еге, чарувати треба вміти. . .

Після цього він знову запалив сигару й сказав:

— Коли карт у вас немає, то я, щоб згаяти час, розповім вам казку про сулейманську принцесу. А коли ви вже чули таку, бува, тоді кивніть мені, і я не казатиму. Дзелєнь-бам, починаю!