Читать «Військовий літун» онлайн - страница 5

—      Василю, ти ходитимеш до мене й зустрічатимешся з нею. Я заздалегідь прошу тебе — не займай її!

—      Го-го! Та чи не собі ти її готуєш?

—      Ні, не те. Просто вона чесна, гарна дівчина, а ти — босяк.

—      Даю тобі своє босяцьке слово,— урочисто промовив Василь,— що не братиму її на око.

В кімнаті Василь скинув з себе хутрову куртку й лишився голий до пояса. Він так завсіди пробував у хаті.

—      Давай горілку.

Сергій розпакував чемодани й видобув пляшку.

—      Це для тебе приховую,— сказав він.

Далі він запалив велику бензинову лампу, й біле світло облило їх обох — напівголого велетня й довгорукого недоростка. Вони сіли до столу. Василь нахильці пив горілку.

—      Стара справа,— промовив він, дивлячись на Сергія,— стара, старезна...

—      Пече?

—      Пече, клекотить усередині, жене кудись, спокою немає! Скільки пам'ятаю себе — блукаю, і гидко мені. О, коли б який дурень записував, де я був і що робив!

—      А ще ж жити довго,— зітхнув Сергій.

—      Оце й воно! — Василь стукнув кулаком по столі.— Матері його чорт! Як згадаю про дальше, так хочеться стати, руки в боки,— давай сюди швидше все гамузом, що там лишилось,— все приймаю на праву руку!

Пляшка вже спорожніла наполовину.

—      А ти щасливий,— кивнув він на Сергія.— Тобі що? Ти тогосвітній, справжня людина — ти, а ми — наволоч.

—      Я щасливий?..— посміхнувся Сергій.— В чому ж те щастя?

—      Е, та що казати! От літати обридло. Ще як війна була, то туди-сюди, а як війни не буде, то змусять же пасажирів чи пошту возити. Га? Як тобі подобається листоношею? Добра робота, ковінька йому в бік! Будь здоров!

Василь підніс пляшку до рота. Обличчя його зробилось червоне, він витягнув свої м'язисті руки.

—      Немає горілки! — гукнув.

Він ще раз потягся, схилився на стіл і заснув. Сергій погасив лампу й ходив по темній хаті.

—      Чом я прийшов сюди, до тітки? — думав він.— Хіба в мене були коли родичі? Чого вона здається така променяста?

Він почував себе до краю спорожнілим. Ніколи йому не було ще так важко, як тепер, він сам собі був неприємний.

Отже, він струснув з себе ці думки. Приступивши до вікна, він підніс свої очі до неба, й у великих просторах розтанула його туга. Його погляд потопав у безоднях між зорями й приймав йому в душу невимовну глибінь.

—      Там моя оселя,— гадав він,— а тут я — вигнанець.

Ввечері пили чай утрьох: тітка, Галочка й Сергій. Говорила тітка. Вона розповідала сьогочасне життя: душу оплутали, дихати без дозволу не можна, білизну на облік беруть, зайвий стілець однімають... І це зветься комунізм?

—      І як це нудно, мамочко,— про комуністів,— промовила Галочка.— От літо минає, холодно буде, зима, бр-р...

—      Зима! Тобі аби гуляти! — скрикнула тітка.— Хіба ти згадуєш утопленого батька, хіба тобі болить моя туга? Ти ще їм служиш, спину гнеш!

Тітка голосно заридала. Галочка ніяково схопилась і підбігла до неї.

—      Геть, геть! — гукала тітка.— Ти сама більшовичка! Сергій встав, подякував і пішов до себе. Ця сварка була

йому неприємна. 1 тут колотнеча!

За хвилину до нього постукала Галочка.