Читать «Військовий літун» онлайн - страница 23

З цими думками до Сергія повертався спокій. Він почував себе людиною, що вступила в бруд, а тепер пильно витирає ноги.

«Що таке кохання? — думав він.— Віра росте на трясовині страху, а кохання квітне з бруду злягання. Чисте кохання — то передчуття статного акту. Передчуття, похоже на чисті слинки, що течуть у нас, коли ми, зголоднілі, бачимо смачну страву».

Він рівняв кохання до розкішно сервованого столу, де серед ясно-білої скатертини на срібних тарілках між квітками та пальмами лежить... м'ясо! Задоволення духу! То є пахощі біфштекса.

І що в більшій простоті виступало перед ним життя й людина, то спокійнішим і дужчим він себе почував. Він ніби мав позір, що бачить крізь мури та гори; купи забобонних окулярів, що крізь них людина дивиться на світ і на себе, лежали позад його, і все повставало йому в дивній голизні. Сама земля була така убога, мов нашвидку зроблена, з її заколотами й сподіваннями. Щасливий той, хто вищий землі!

Ніч Сергій не спав. Він лежав на ліжкові, так як упав був на його. За думками він не помічав часу.

Літун робився тим, ким був досі, до того часу, коли повернувся в рідне місто, де спогади й бажання захопили його. Він ніби надівав власну одіж після нудної машкари, мов вертався до своєї хати після невеселого гостювання.

«Маю що розказати Василеві,— гадав він.— О, Василь буде вдоволений! Він приходитиме до мене, як і раніше, й ми знову будемо товариші. Бо я знову людина».

З світанням він устав і довго вмивався, щоб збадьоріша-ти. Тіло його щеміло з безсонної ночі, ноги обважніли, очі припухли.

Ранок був сизий, хмари нависали низько й сунулись тихо. Після сонячних днів заходила дощлива пора. Казали, що десь пройшов циклон.

Він хотів уже вийти, але згадав, що не чув, чи повернулась Галочка вночі. Може, вона й не приходила? Він обережно зазирнув за ширму. Ні, вона вернулась, спала спокійно, трохи розкинувши руки, вкрита тільки до пояса, з напів-оголеними з-під сорочки грудьми. Сергій довго дивився на неї. Де ж поділися її принади? Що чарувало його в ній? Буйна коса, що посивіє, чи груди, що звиснуть за кілька років? Він посміхнувся й вийшов геть.

Надворі його вкрила вогкість і пронизуватий віт-рець. Хмари, здавалось, нависли ще нижче й зовсім спинилися.

Сергій простував до аеродрому. Там зустріла його заспана варта. Він оглянув свою машину: душа його нудьгувала, рвалась у простори над хмари, де буяє сонце.

—      Я маю наказ летіти,— сказав він.— Механік, мабуть, заспав.

Варта допомогла йому вивести апарат. Він сів, приготувався й сказав пускати.

З неймовірною радістю він почув себе на повітрі. І дедалі відбігала від нього земля, що менші й чудніші робились її будівлі, то вільнішим і дужчим він себе мав. Його руки витягнулись у крила, й серце з'єдналось з мотором.

—      Прощай, земле! — шепотів він.

Хмари на мить огорнули його важкою пеленою, розбі-гаючись од пропелера. А за хвилю він був уже над ними, заллятий світлом і теплом. Безмежна блакить простяглася перед ним, прозора, ясна, вщерть напоєна сонячною росою. А внизу клубочились і вигинались сизі хмари, ховаючи землю. Апарат був уже на 5000 метрах над нею.