Читать «Війна світів. Невидимець (збірник)» онлайн - страница 28

– Які вони, до біса, ці марсіани? – запитав лейтенант.

– Велетні в панцирах, сер. Футів зі сто на зріст. На трьох ногах, тіло ніби з металу, а згори здоровенна голова під ковпаком, сер.

– Вигадаєш іще! – сказав лейтенант. – Якісь дурниці, слово честі.

– Ще побачите, сер. Вони носять якусь скриньку, сер, що стріляє вогнем і вбиває на смерть.

– То це ніби якась гармата?

– Ні, сер. – І артилерист почав жваво розповідати про тепловий промінь.

Лейтенант обірвав його оповідання і пильно придивився до мене. Я стояв на насипу край дороги.

– А ви бачили марсіан?

– Так, це все правда, – відповів я.

– Ну що ж, – сказав лейтенант, – я гадаю, що й мені доведеться поглянути на них. Слухай-но, – звернувся він до артилериста, – нас послано звільнити місцевість від жителів. А ти підеш до бригадного генерала Марвіна і доповіси про все, що побачив. Генерал у Вейбриджі. Дорогу знаєш?

– Я знаю дорогу, – промовив я.

Лейтенант повернув коня на південь.

– Кажете, півмилі? – запитав він.

– Не більше, – відповів я і показав на верхів’я дерев, які височіли на півдні.

Лейтенант подякував мені й рушив далі. Більше ми його ніколи не бачили.

Потім ми помітили ще трьох жінок та двох дітей, що перед будинком вантажили на маленький візок брудні вузли і старі меблі. Вони були такі заклопотані, що не мали часу розмовляти з нами.

Поблизу Байфлітської станції ми вийшли із соснового лісу. Лагідно світило сонце, ранок був мирний і спокійний. Сюди не сягав уже тепловий промінь, і, якби не безгоміння спорожнілих будинків, не метушня тих, що квапливо укладали до від’їзду пожитки, якби не загони солдатів на залізничному мосту, що дивилися вздовж залізниці на Вокінг, – це була б звичайна неділя.

Кілька возів і фургонів зі скрипом тяглися по дорозі на Едлстон.

Раптом крізь ворота ми побачили на лузі шість двадцятифунтових гармат, розставлених поряд на однаковій відстані й націлених на Вокінг.

Тут же напоготові стояли артилеристи; трохи далі лежали ящики зі снарядами.

Солдати виструнчились, наче перед правдивим бойовим оглядом.

– Оце до діла! – сказав я. – Хоч тепер вони тим павукам дадуть чосу!

Мій супутник, вагаючись, топтався під ворітьми.

– Піду я далі, – вирішив він.

Ближче до Вейбриджа, по той бік мосту, численна купа солдатів у білих неформених куртках насипали довгий вал, за якимя побачив встановлено ще гармати.

– Це, мабуть, як лук і стріли проти блискавиці, – позіхнув артилерист. – Не бачили вони вогненного променя!

Офіцери, що стояли біля валу, дивилися поверх дерев на південний захід; солдати щохвилини зупинялися і також поглядали в той бік.

У Байфліті був справжній переполох: люди пакували речі, зо два десятки гусарів, хто верхи, хто пішки, підганяли мешканців. На вулиці серед усілякого транспорту вантажили кілька чорних санітарних карет із хрестами в білих кружках і якийсь старий омнібус. Тут були десятки цивільних, і багато серед них таких, що, шануючи неділю, повбиралися у святковий одяг. Солдатам нелегко було пояснити, яка серйозна небезпека загрожує, бо вони не розуміли цього самі. Ми побачили якогось засушеного дідка із великою скринею: він сердито сперечався з капралом, який не дозволяв йому брати з собою десятків два або й більше горщиків з орхідеями. Я підійшов до них і смикнув старого за лікоть.