Читать «Війна світів. Невидимець (збірник)» онлайн - страница 25

Я зійшов униз, відчинив двері, впустивши прибульця, знову замкнув їх. Солдатового обличчя мені не було видно. Він був простоволосий, а уніформа – розстебнута.

– Господи боже мій! – вирвалося в нього з уст, коли він переступив поріг.

– Що сталося? – поцікавився я.

– І не питайте! – Хоч було темно, я помітив, що він розпачливо махнув рукою.

– Вони стерли нас, просто стерли, – повторював він. Майже механічно солдат пішов за мною до їдальні.

– Випийте віскі, – запропонував я, наливаючи йому добру чарку.

Він випив. А потім важко сів на стілець перед столом, поклав голову на руки й раптом розплакався, схлипуючи, як дитина. Забувши власний недавній розпач, я стояв поруч і здивовано дивився на нього.

Минуло чимало часу, доки він заспокоївся і зміг відповідати на мої запитання. Розповідь його була плутана й безладна. Він був їздовий в артилерії, став до бою тільки близько сьомої. На цей час вигін уже обстрілювали. Казали, ніби перша партія марсіан, прикрившись панцирним щитом, повільно посувається до другого циліндра.

А потім цей щит піднявся на триногу і став першою руйнівною машиною, котру я бачив, коли повертався із Лезерґеда.

Гармату, яку обслуговував мій співрозмовник, встановили поблизу Горсела для обстрілу піщаного кар’єру, та її прибуття лише прискорило події. Коли він з передком від’їздив убік, кінь, потрапивши ногою в якусь нору, впав і скинув його у вибоїну. Тієї ж миті гармату рознесло на шматки, почали рватися снаряди, все навколо запалало, а сам він опинився під купою обвуглених людських і кінських трупів.

– Я лежав тихо, – розповідав він, – очманілий зі страху, а на мене навалилася передня частина кінського тулуба. Вони стерли нас! А запах – Господи боже! Ну чисто як припалене м’ясо! Падаючи, я обідрав спину і лежав так, аж доки не стало трохи легше. Хвилину тому вигляд у нас був, як на параді, – а тут маєш – розбиті, знищені, розчавлені… Вони стерли нас!

Довго він ховався під кінським трупом, крадькома поглядаючи на вигін. Кардиганський полк спробував кинутись із багнетами на яму, але його одразу ж було знищено. Тоді страховисько звелося на ноги й стало спокійно ходити туди-сюди по вигону між небагатьох уцілілих, які стрімголов тікали геть. Його ковпак повертався навкруги та був схожий на людську голову в каптурі, подоба руки тримала якусь незвичайну металеву скриньку, з котрої вихоплювалося іскристе зелене полум’я, а з невеликого патрубка бив тепловий промінь.

За кілька хвилин на вигоні, скільки міг бачити солдат, не лишилося жодної живої душі; вогонь жер і ті дерева, і кущі, які ще не обвуглилися. Гусари стояли на дорозі в неглибокому рівчаку, і солдатові їх було не видно; він лише чув, як зацокотіли кулемети, а потім усе змовкло. Велетень довго не чіпав станції й кількох околишніх будинків, але потім він навів і туди тепловий промінь, і за лічені хвилини містечко обернулося на купу вогненних руїн.

Тоді тепловий промінь раптом погас, і велетень, повернувшись до артилериста спиною, посунув до обгорілого лісу, де лежав другий циліндр.

Цієї миті з ями вийшов іще один металево-блискучий титан. Це страховисько пішло слідом за першим, і солдат тоді обережно поповз по ще гарячому вересовому попелу до Горсела. Йому пощастило втрапити в рівчак, що тягся вздовж дороги, і таким чином він дістався Вокінга. Тут голос оповідача змінився майже на суцільні оклики. Через Вокінг пройти вже було неможливо. Ті мешканці, що уникли смерті, ніби зовсім збожеволіли, а решта попеклася або згоріла живцем. Він обминув пожарища, заховався поміж обгорілих руїн і тут побачив, що один велетень повертається до ями. Чудовисько помітило утікача, вхопило його сталевим щупальцем і вдарило головою об сосну. Коли нарешті настала ніч, артилерист побіг далі й дістався залізничного насипу. Звідси вже він крадькома пішов на Мейбері, у бік Лондона, сподіваючись знайти допомогу і порятунок.