Читать «Війна світів. Невидимець (збірник)» онлайн - страница 11

У ту ж мить язики полум’я, цей яскравий, навіть засліплюючий вогонь, перекинулись на людей. Здавалося, що незримий струмінь ударив по юрбі і вибухнув білим спалахом. Люди запалали, наче смолоскипи.

При світлі полум’я, що пожирало людей, я бачив, як вони хиталися й падали, а ті, хто був далі, кидалися врізнобіч.

Я дивився, усе ще не збагнувши, що це ж смерть косить натовп, крокуючи від однієї жертви до іншої. Я тільки розумів, що сталося щось дивне: безгучний сліпучий спалах – і людина падає ниць і лежить нерухомо, а незримий тепловий струмінь уже рине далі. Від його дотику сосни вибухають, кущі сухого дроку з тріском перетворюються на суцільну вогненну масу. Я бачив, як далеко, аж під Непгілом, вогонь охоплює дерева, паркани, дерев’яні будівлі.

Ця вогненна смерть, незримий, невблаганний тепловий меч завдавав швидких і влучних ударів. По кущах, які щойно вибухнули полум’ям від його дотику, я зрозумів, що він підступає й до мене, але був такий приголомшений, що не мав сили жодного кроку ступити. Я чув, як гуготів огонь у піщаному кар’єрі, як змовкло кінське іржання. Здавалося, ніби якийсь розжарений палець рухався півколом від марсіан до мене, і куди тільки він сягав, чорна земля диміла й тріщала. Десь далеко ліворуч, де дорога з вокінзької станції проходить через пустир, раптом щось із гуркотом повалилося. Невдовзі свист і гул припинилися, і щось темне повільно опустилося в яму.

Усе це сталося незрозуміло швидко. Коли б ця смерть описала повне коло, вона б неминуче знищила й мене. Але вона повернула назад, дарувавши мені життя, і навкруг знову залягла темрява ночі.

Горбистий вигін здавався зовсім чорним, тільки смужка шосейної дороги сіріла під темним вечірнім небом. Людей не стало. Вгорі рясніли зорі, а в призахідному небі ще світилася бліда зеленава смуга. Верхів’я сосон і горсельські дахи чорніли на тлі призахідного неба. Не видно було ні марсіан, ні їхньої вежі, лише на тонкому стрижні кружляло те саме дзеркало-диск. Де-не-де дотлівали темні кущі, диміли рештки дерев, і над будинками біля станції Вокінг у вечірньому повітрі здіймалися стовпи полум’я. Все виглядало так, ніби тут ніколи й не було тих жахливих потвор. Купку темних постатей із білим прапором було знищено, але здавалось, ніби вечірня тиша й не порушувалася.

Тільки зараз я зрозумів, що стою отут на темному пустирі зовсім самітний та безборонний. Раптом мене обійняв невимовний страх.

Я повернувся й стрімголов кинувся геть, плутаючись у вересі.

Страх, що охопив мене, був не простим страхом: це був панічний жах – не лише перед марсіанами, а й перед тією темрявою й безгомінням, що причаїлися довкола. Я втратив усяку мужність і тікав, боячись навіть озирнутися назад.