Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 90
Лев Толстой
Другого дня по від’їзді Миколеньки старий князь уранці одягнувся в повний мундир і зібрався їхати до головнокомандуючого. Коляску вже було подано. Княжна Марія бачила, як він, у мундирі і при всіх орденах, вийшов з дому й пішов у сад зробити огляд озброєним селянам та дворакам. Княжна Марія сиділа біля вікна, прислухаючись до його голосу, що лунав у саду. Раптом з алеї вибігло кілька чоловік із зляканими обличчями.
Княжна Марія вибігла на ганок, на квіткову доріжку і в алею. Назустріч їй сунула велика юрма ополченців та двораків і в середині цієї юрми кілька чоловік під руки волокли маленькою дідка в мундирі і в орденах. Княжна Марія підбігла до нього, і у грі дрібних кружалець сяйва, що падало крізь тінь липової алеї, не змогла добрати, яка зміна сталася в його обличчі. Вона лише побачила, що недавній суворий і рішучий вираз його обличчя замінився виразом боязкої покори. Побачивши дочку, він заворушив кволими губами і захрипів. Не можна було зрозуміти, чого він хоче. Його підняли на руки, віднесли до кабінету й поклали на той диван, якого він так боявся останнім часом.
Привезений лікар тієї ж ночі пустив кров і сказав, що у князя удар правого боку.
Залишатися в Лисих Горах ставало дедалі небезпечніше, і другого дня після удару князя повезли в Богучарово. Лікар поїхав з ним.
Коли вони приїхали в Богучарово, Десаль з маленьким князем уже виїхав у Москву.
Усе в тому ж стані, не гіршому й не кращому, розбитий паралічем, старий князь три тижні лежав у Богучарові в новому будинку, що його збудував князь Андрій. Старий князь був без пам’яті; він лежав, як спотворений труп. Він безперестанно бурмотів щось, сіпаючи бровами й губами, і не можна було добрати, розумів він чи ні те, що було навколо нього. Одно можна було розібрати напевне — це те, що він мучився і почував потребу ще висловити щось. Але що це було, цього ніхто не міг зрозуміти; чи була це яка-небудь примха хворого й напівбожевільного, чи стосувалось це загального ходу справ чи сімейних обставин?
Лікар казав, що неспокій, який виявляв старий князь, не означає нічого, що цей неспокій має фізичні причини; але княжна Марія думала (і те, що при ній кожного разу неспокій його посилювався, потверджувало її припущення), думала, що він Щось хоче сказати їй. Він, очевидно, страждав і фізично й морально.
Надії на одужання не було. Везти його не можна було. І що було б, якби він помер у дорозі? «Чи не краще було б — кінець, зовсім кінець!» — іноді думала княжна Марія. Вона день і ніч, майже без сну, стежила за ним і, страшно сказати, вона часто стежила за ним не тому, що сподівалася знайти ознаки полегшення, — а тому, що
