Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 83

Один молодий білявий солдат — ще князь Андрій знав його — третьої роти, з ремінчиком під литкою, хрестячись, відступав назад, щоб добре розбігтися й шубовснути в воду; другий, чорний, завжди патлатий унтер-офіцер, по пояс у воді, подригуючи мускулистим станом, радісно пирхав, поливаючи собі голову чорними по кисті руками. Люди лунко ляскали один по одному, і вищали, й ухкали.

На берегах, на греблі, у ставку, скрізь було біле, здорове, мускулисте м’ясо. Офіцер Тимохін, з червоним носиком, обтирався рушником на греблі й засоромився, побачивши князя, проте наважився звернутись до нього:

— От же гарно, ваше сіятельство, ви б зволили! — сказав він.

— Брудно, — сказав князь Андрій, скривившись.

— Ми зараз очистимо вам. — І Тимохін, ще неодягнений, побіг очищати.

— Князь хоче.

— Який князь? Наш князь? — загомоніли голоси, і всі захапалися так, що насилу князь Андрій встиг їх заспокоїти. Він придумав краще облитися в сараї.

«М’ясо, тіло, chair à canon!» — думав він, дивлячись і на своє голе тіло, і здригався не так від холоду, як від незрозумілих йому самому огиди й жаху, бачачи цю безліч тіл, що бовталися в брудному ставку.

7 серпня князь Багратіон у своїй стоянці Михайловці на Смоленському шляху писав:

«Вельмишановний добродію графе Олексію Андрійовичу.»

(Він писав Аракчеєву, але знав, що листа його прочитає государ, і тому, наскільки він був до того здатний, обдумував кожне своє слово.)

«Я думаю, що міністр уже рапортував про залишення ворогові Смоленська. Боляче, сумно, і вся армія в розпачі, що найважливіше місце даремне кинули. Я, зі свого боку, просив особисто його дуже й дуже, нарешті, й писав; та ніщо його не переконало. Я клянусь вам своєю честю, що Наполеон був у такому мішку, як ніколи, і він би міг втратити половину армії, але не взяти Смоленська. Війська наші так билися і так б’ються, як ніколи. Я здержував з 15 тисячами понад 5 годин і бив їх; та він не хотів залишитись і 14 годин. Це сором, і пляма армії нашій: а він сам, мені здається, й жити на світі не повинен. Якщо він доносить, що втрата велика, — неправда; може, коло 4 тисяч, не більше, але й того не буде, хоча б і десять, що вдієш, війна! Та зате ворог втратив силу-силенну...

Хіба важко було ще залишитись два дні? Принаймні вони б самі пішли звідси, бо не мали води напоїти людей і коней. Він дав слово мені, що не відступить, але раптом прислав диспозицію, що вночі відходить. Таким чином воювати не можна, і ми можемо ворога незабаром привести в Москву...

Чутка ходить, що ви думаєте про мир. Щоб помиритися, боже борони! Після всіх жертв і після таких безглуздих відступів — миритися: ви поставите всю Росію проти себе, і кожен з нас за сором матиме носити мундир. Коли вже так пішло — треба битися, поки Росія може і поки люди на ногах...

Треба командувати одному, а не двом. Ваш міністр, може, гарний по міністерству; а генерал — не то що поганий, а паскудний, і йому віддали долю всієї нашої вітчизни... Я, далебі, божеволію від досади; пробачте мені, що зухвало пишу. Видно, що той не любить государя й бажає загибелі нам усім, хто радить укласти мир і командувати армією міністрові. Отже я пишу вам правду: готуйте ополчення. Бо міністр дуже майстерно веде в столицю за собою гостя. Велику підозру викликає у всієї армії пан флігель-ад’ютант Вольцоген. Він, кажуть, більш Наполеонів, ніж наш, і він радить усе міністрові. Я не токмо чемний з ним, але й слухаюсь, як капрал, хоч і старіший за нього. Це боляче; та, люблячи мого благодійника і государя — корюся. Тільки жаль государя, що довіряє таким славну армію. Уявіть, що нашою ретирадою ми втратили людей від утоми та в госпіталях понад 15 тисячна якби наступали, того б не було. Скажіть ради бога, що наша Росія — мати наша — скаже на те, що так страхаємось і за що таку добру і щиру вітчизну оддаємо сволоті й викликаємо в кожного підданого ненависть і сором? Чого полохатись і кого боятись? Я не винний, що міністр нерішучий, боягуз, безтолковий, млявий і всі має погані якості. Вся армія плаче цілком і лають його на смерть...»