Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 80
Лев Толстой
— Уррруру! — вторуючи обваленій стелі амбара, з якого несло запахом коржиків од згорілого збіжжя, заревів натовп. Полум’я спалахнуло й освітило збуджено-радісні і змучені обличчя людей, що стояли навколо пожежі.
Чоловік у фризовій шинелі, піднявши догори руку, кричав:
— Здорово! Почало трощити! Хлопці, здорово!..
— Це сам господар, — почулись голоси.
— Так от, — сказав князь Андрій, звертаючись до Алпатича, — все передай, як я тобі казав. — І ні слова не відповідаючи Бергу, замовклому біля нього, він торкнув коня і поїхав у провулок.
V
Від Смоленська війська продовжували відступати. Ворог ішов слідом за ними. 10 серпня полк, яким командував князь Андрій, проходив великим шляхом повз проспект, що веде в Лисі Гори. Спека й посуха стояли понад три тижні. Щодня по небу ходили кучеряві хмарки, зрідка заступаючи сонце; але надвечір знову розчищало, і сонце заходило в бурувато-червону млу. Тільки велика роса вночі освіжала землю. Залишившись на пні, хліба згоряли й висипалися. Болота пересохли. Худоба ревла від голоду, не знаходячи паші по спалених сонцем луках. Тільки по ночах та в лісах, поки ще трималася роса, була прохолода. Але по шляху, по великому шляху, яким ішли війська, навіть і вночі, навіть і в лісах не було цієї прохолоди. Роси не помітно було на пісковій пилюці шляху, стовченій більше як на чверть аршина. Тільки-но розвиднялося, починався рух. Обози, артилерія беззвучно йшли по маточину, а піхота — по кісточки в м’якій, душній, не остиглій за ніч, гарячій пилюці. Одна частина цієї піскової пилюки місилася ногами й колесами, друга знімалася і стояла хмарою над військом, влипаючи в очі, в волосся, у вуха, в ніздрі і, головне, в легені людям та тваринам, що сунули цим шляхом. Чим вище піднімалось сонце, тим вище знімалася хмара куряви, і крізь цю тонку, гарячу пилюку на сонце, не закрите хмарками, можна було дивитися простим оком. Сонце було схоже на велику багрову кулю. Вітру не було, і люди задихались у цій нерухомій атмосфері. Люди йшли, позав’язувавши носи й роти хустинами. Підходячи до села, все кидалося до криниць. Бились за воду й випивали її до болота.
Князь Андрій командував полком, і влаштування полку, добробут його людей, необхідність одержування і давання наказів заполонювали його.. Пожежа Смоленська й залишення його були епохою для князя Андрія. Нове почуття озлоблення проти ворога змушувало його забувати своє горе. Він увесь був відданий справам свого полку, він був дбайливий для своїх солдатів та офіцерів і привітний з ними. В полку його називали
