Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 438

Гості були раді П’єром, як людиною, що завжди пожвавлювала і згуртовувала всяке товариство.

Дорослі домашні, не кажучи про дружину, були раді другом, при якому жилось легше і спокійніше.

Старенькі жінки були раді з подарунків і, головне, тому, що знову оживе Наташа.

П’єр почував ці різні погляди на нього різних світів і поспішав кожному дати очікуване.

П’єр, найнеуважніша, забудькувата людина, тепер, за списком, який склала дружина, купив усе, не забув ні комісій матері та брата, ні подарунків на плаття Бєловій, ні іграшок небожам, йому дивною здалася в перший час по його одруженні ця жінчина вимога — виконати і не забути всього того, що він узявся купити, і вразило серйозне засмучення її, коли він за першої своєї поїздки усе перезабув. Але згодом він звик до цього. Знаючи, що Наташа для себе нічого не доручала, а для інших доручала тільки тоді, коли він сам визивався, він тепер мав несподівану для самого себе дитячу приємність у цьому купуванні подарунків для всієї родини і ніколи нічого не забував. Коли він заслуговував на докори від Наташі, то лише за те, що купував зайве і занадто дорого. До всіх своїх вад, як на думку більшості, чи якостей, на думку П’єра, неохайності, опущеності Наташа приєднала ще скупість.

Відтоді, як П’єр став жити великим домом, сім’єю, що потребувала великих витрат, він, на здивування своє, помітив, що він проживав вдвічі менше, ніж раніш, і що його розладжені останнього часу (особливо боргами першої дружини) справи стали налагоджуватись.

Жити було дешевше тому, що життя було зв’язане: тієї найдорожчої розкоші, що полягає в такому характері життя, який кожної хвилини можна змінити, П’єр не мав уже та й не бажав мати більше. Він почував, що життя його визначене тепер раз назавжди, до смерті, що змінити його він не може, і тому це життя було дешеве.

П’єр з веселим, усміхненим обличчям розбирав свої покупки.

— Як вам це? — казав він, розгортаючи, як крамар, шматок матерії. Наташа, тримаючи на колінах старшу дочку і швидко переводячи повні сяйва очі з чоловіка на те, що він показував, сиділа проти нього.

— Це для Бєлової? Чудово. — Вона спробувала пучками добротність.

— Це по карбованцю, певне?

П’єр сказав ціну.

— Дорого, — сказала Наташа. — Ну, які раді діти будуть і maman. Тільки даремне ти мені це купив, — додала вона, не можучи стримати усмішку, милуючись золотим у перлах гребінцем, які тоді щойно стали входити в моду.

— Мене Адель збила: купити та купити, — сказав П’єр.

— Коли ж я носитиму? — Наташа увіткнула його в косу. — Це Машеньку вивозити; може, тоді знову носитимуть. Ну, ходімо.