Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 421

VI

На початку зими княжна Марія приїхала в Москву. З міських чуток вона взнала про становище Ростових і про те, як «син жертвував собою для матері», — так говорили в місті.

«Я й не чекала від нього іншого», — казала собі княжна Марія, почуваючи радісне підтвердження своєї любові до нього. Згадуючи свої дружні і майже родинні стосунки з усією сім’єю, вона вважала за свій обов’язок їхати до них. Але, згадуючи свої взаємини з Миколою у Воронежі, княжна Марія боялась цього. Переборовши свій страх, вона, проте, через кілька тижнів по своєму прибутті в місто приїхала до Ростових.

Микола перший зустрів її, бо до графині можна було проходити лише через його кімнату. Як тільки він глянув на неї, обличчя його замість виразу радості, яку сподівалась побачити на ньому княжна Марія, набрало зовсім нового для княжни виразу холодності, сухості й гордості. Микола спитав про її здоров’я, провів до матері і, посидівши хвилин з п’ять, вийшов з кімнати.

Коли княжна виходила від графині, Микола знову зустрів її і особливо урочисто й сухо провів до передпокою. Він ні слова не відповів на її зауваження про графинине здоров’я. «Вам що до того? Дайте мені спокій», — говорив його погляд.

— І чого швендяє? Чого їй треба? Терпіти не можу цих паній і всіх цих люб’язностей! — сказав він уголос при Соні, очевидно не можучи стримувати своєї досади, після того, як карета княжни від’їхала від дому.

— Ой, як можна так говорити, Nicolas, — сказала Соня, ледве приховуючи свою радість. — Вона така добра, і maman так любить її.

Микола нічого не відповів і хотів би зовсім не говорити більше про княжну. Але з часу її одвідин стара графиня щодня по кілька разів заговорювала про неї.

Графиня хвалила її, вимагала, щоб син поїхав до неї, висловлювала бажання бачити її частіш, але разом з тим у неї завжди, коли вона говорила про княжну, псувався настрій.

Микола хотів мовчати, коли мати говорила про княжну, але мовчання його дратувало графиню.

— Вона дуже достойна і прекрасна дівчина, — казала вона, — і тобі треба до неї поїхати. Все-таки ти побачиш кого-небудь, а то тобі скучно, я гадаю, з нами.

— Та я зовсім не бажаю, матусю.

— То хотів бачити, а тепер — не бажаю. Я тебе, друже мій, не розумію. То тобі скучно, то ти раптом нікого не хочеш бачити.

— Та я не казав, що мені скучно.

— Як же, ти сам сказав, що ти й бачити її не бажаєш. Вона дуже достойна дівчина і завжди тобі подобалась; а тепер раптом якісь резони. Все від мене приховують.

— Та зовсім ні, матусю.

— Якби я просила тебе зробити щось неприємне, а то я прошу тебе поїхати віддати візит. Здається, й чемність вимагає... Я тебе просила і тепер більш не втручаюсь, коли в тебе таємниці від матері.

— Та, я поїду, якщо ви хочете.

— Мені все одно; я для тебе бажаю.

Микола зітхав, кусаючи вуса, і розкладав карти, намагаючись відвернуту материну увагу на іншу тему.

На другий, на третій і на четвертий день повторилася та ж і знову та ж розмова.