Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 370

Для них здаються дуже цікавими слова Милорадовича, нагороди, які одержав той і цей генерал, та їхні припущення; а питання про ті п’ятдесят тисяч, що залишились по госпіталях та могилах, навіть не цікавить їх, бо не підлягає їх вивченню.

А тимчасом досить тільки одвернутися від вивчення рапортів та генеральних планів, а придивитись до руху тих сотень тисяч людей, що брали пряму, безпосередню участь у події, і всі питання, які здавалися перше нерозв’язними, раптом незвичайно легко і просто дістають безперечне розв’язання.

Мета відрізання Наполеона з армією ніколи не існувала, хіба що — в уяві десятка людей. Вона не могла існувати, бо в ній не було рації, і досягнення її було неможливе.

Мета народу була одна: очистити свою землю від навали. Мета ця досягалася, по-перше, сама собою, бо французи тікали, і тому слід було тільки не зупиняти цього руху. По-друге, мета ця досягалася діями народної війни, що знищувала французів, і, по-третє, тим, що велика російська армія ішла слідом за французами, готова застосувати силу в разі зупинення руху французів.

Російська армія повинна була діяти, як батіг на тварину, яка біжить. І досвідчений погонич знав, що найвигідніше тримати батога піднятим, погрожуючи ним, а не стьобати тварину, яка біжить, по голові.

Частина четверта

I

Коли людина бачить умираючу тварину, жах охоплює її: те, що є вона сама — суть її, на її очах явно знищується — перестає бути. А коли вмираюче є людина, і людина люба, тоді, крім жаху, що відчувається перед знищенням життя, почувається розрив і духовна рана, яка, так само, як і рана фізична, іноді Вбиває, іноді загоюється, але завжди болить і боїться зовнішнього дратівного дотику.

Після смерті князя Андрія Наташа і княжна Марія однаково почували це. Вони, морально зігнувшись і зажмурившись від грізної, навислої над ними хмари смерті, не сміли глянути в лице життю. Вони пильно оберігали свої відкриті рани від образливих, болісних дотиків. Усе: екіпаж, що промчав вулицею, нагадування про обід, запитання покоївки про плаття, яке треба приготувати, ще гірше — слово нещирого, млявого співчуття, — все болюче ятрило рану, здавалось образою і порушувало ту конче потрібну тишу, в якій вони обидві пильно вслухалися в незамовклий ще в їхній уяві страшний, суворий хор, і заважало вглядатися в ту таємничу безконечну далечінь, що на мить відкрилася перед ними.

Тільки вдвох їм було не образливо і не боляче. Вони мало говорили між собою. Коли вони говорили, то про зовсім незначні речі. І та, і ця однаково уникали згадування про що-небудь, що стосувалося майбутнього.

Визнавати можливість майбутнього здавалось їм зневажанням його пам’яті. Ще обережніше вони обминали в своїх розмовах усе те, що могло стосуватися померлого їм здавалося, що того, що вони пережили й переболіли душею, не можна розповісти словами. Їм здавалося, що всяке згадування словами про подробиці його життя порушувало велич і святиню таїнства, яке відбулося на їх очах.

Безперестанне стримування в розмові, повсякчасне старанне обминання всього того, що могло навести на слово про нього: ці зупинки з різних боків на межі того, чого не можна було говорити, ще чистішим і яснішим виставляли перед їхньою уявою те, що вони почували.