Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 361

Каратаєв  замовк, радісно усміхаючись, дивлячись на вогонь, і поправив поліна.

— Старенький і каже: бог, мовляв, тобі простить, а ми всі, мовляв, перед богом грішні, я за свої гріхи мучуся. Сам заплакав гіркими слізьми. Що ж ти думаєш, соколику, — все світліше і світліше сяючи захопленою усмішкою, говорив Каратаєв, наче в тому, що він мав тепер розповісти, полягала головна чарівність і все значення оповідання, — що ж ти думаєш, соколику, заявив на себе цей убивця начальству. Я, каже, шість душ погубив (великий лиходій був), але найжалкіше мені цього старенького. Нехай же він на мене не плаче. Пояснив: списали, послали бумагу, як має бути. Місце далеке, поки дійшло до діла, поки всі бумаги списали як треба, по начальствах, значить, до царя доходило. Поки що, прийшов царський указ: випустити купця, дати йому нагороди, скільки там присудили. Прийшла бумага, стали старенького розшукувати. Де такий старенький безневинно даремно мучився? Від царя бумага вийшла. Стали шукати. — Нижня щелепа в Каратаєва затремтіла. — А його вже бог простив — помер. Так-то, соколику, — закінчив Каратаєв і довго, мовчки усміхаючись, дивився перед собою.

Не само оповідання це, а таємничий смисл його, та захватна радість, що сяяла в обличчі Каратаєва, коли він розповідав, таємниче значення цієї радості неясно й радісно сповнювало тепер П’єрову душу.

XIV

— A vos places! — раптом пролунав голос.

Між полоненими і конвойними виникло радісне сум’яття і чекання чогось щасливого й урочистого. З усіх боків залунали вигуки команди, і з лівого боку, риссю об’їжджаючи полонених, з’явилися кавалеристи, добре одягнені, на добрих конях. На всіх обличчях був вираз напруження, що буває в людей, коли близько вищі власті. Полонені збились докупи, їх зштовхнули з дороги; конвойні вишикувались.

— L’Empereur! L’Empereur! Le maréchal! Le due! — і тільки-но проїхали ситі конвойні, як прогриміла карета з сивими кіньми, запряженими цугом. П’єр мигцем побачив спокійне, красиве, товсте й біле обличчя чоловіка у трикутному капелюсі. Це був один з маршалів. Погляд маршала повернувся на велику, показну постать П’єра, і в тому виразі, з яким маршал цей нахмурився й одвернув обличчя, П’єр помітив жалість і бажання приховати її.

Генерал, який вів депо, з червоним зляканим обличчям, поганяючи свою худу коняку, їхав за каретою. Кілька офіцерів зійшлися в гурток, солдати оточили їх. У всіх були схвильовано-напружені обличчя.

— Qu’est се qu’il a dit? Qu’est се qu’il a dit?.. — чув П’єр.

У той час, як проїжджав маршал, полонені збились докупи, і П’єр побачив Каратаєва, якого він не бачив ще нинішнього ранку. Каратаєв у своїй шинелині сидів, спершись спиною на березу. В обличчі його, крім виразу вчорашнього радісного зворушення під час розповіді про безневинні страждання купця, світився ще вираз тихої урочистості.