Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 346

— Що йому, чортові, зробиться, коняра здоровенний, — казали про нього.

Одного разу француз, якого брав Тихон, вистрілив у нього з пістолета і влучив йому в м’якуш спини. Рана ця, яку Тихон лікував лише горілкою, внутрішньо і зовні, була темою найвеселіших жартів у цілому загоні, і жартів, яким залюбки піддавався Тихон.

— Що, брат, не будеш? Хіба скорчило? — сміялися з нього козаки, і Тихон, навмисно скорчившись і роблячи гримаси, вдаючи, що він сердиться, дуже смішно лаяв французів. Вплив цієї пригоди на Тихона виявився лише в тому, що після його поранення він рідко приводив полонених.

Тихон був найкориснішою і найхоробрішою людиною в партії. Ніхто більше за нього не відкрив випадків нападу, ніхто більше за нього не побрав і не побив французів; і внаслідок цього він був блазнем усіх козаків, гусарів і сам охоче приймав цей чин. Тепер Денисов послав Тихона ще вночі у Шамшево для того, щоб узяти язика. Але, чи тому, що він не вдовольнився одним французом, чи тому, що проспав ніч, він вдень заліз у кущі, в саму середину французів і вони, як бачив з гори Денисов, викрили його.

VI

Поговоривши ще якийсь час з осавулом про завтрашній напад, який тепер, зваживши на близькість французів, Денисов, здавалось, остаточно вирішив, він повернув коня і поїхав назад.

— Ну, брат, тепер поїдемо обсушимось, — сказав він Петі.

Під’їжджаючи до лісової караулки, Денисов зупинився, вглядаючись у ліс. Лісом поміж деревами великими легкими кроками йшов на довгих ногах, метляючи довгими руками, чоловік у куртці, в личаках і в казанському капелюсі, з рушницею через плече і з сокирою за поясом. Побачивши Денисова, чоловік цеп поспішно шпурнув щось у кущ і, знявши з обвислими полями мокрого капелюха, підійшов до начальника. Це був Тихон. Покопирсане віспою та зморшками обличчя його з маленькими вузькими очима сяяло самовдоволеною веселістю. Він високо підвів голову і, наче стримуючись від сміху, втупив очі в Денисова.

— Ну, де пропадав? — спитав Денисов.

— Де пропадав? За французами ходив, — сміливо й поспішно відповів Тихон хрипким, але співучим басом.

— Чого ж ти вдень поліз? Тварюка! Ну що ж, не взяв?..

— Взяв то взяв, — сказав Тихон.

— Де ж він?

— Та я його взяв попервах на світанку ще, — говорив далі Тихон, переставляючи ширше пласкі вивернуті ноги в личаках, — й одвів до лісу. Бачу, нікудишній. Думаю, дай піду, іншого, акуратнішого якого візьму.

— Ач, шельма, так і є, — сказав Денисов до осавула. — Чому ж ти цього не привів?

— Та нащо ж його водити, — сердито й поспішно перебив Тихон, — негодящий. Хіба я не знаю, яких вам треба?

— Ото яка бестія!.. Ну?..

— Пішов за другим, — говорив далі Тихон, — підповз я таким манером у ліс та й ліг. — Тихон несподівано і гнучко ліг на черево, показуючи сценічно, як він це зробив. — Один і натрапив, — говорив він далі. — Я його таким манером і згріб. — Тихон швидко й легко схопився. — Ходімо, кажу, до полковника. Як загаласує! А їх тут четверо. Кинулись на мене зі шпажками. Я на них таким манером сокирою: що ви, мовляв, господь з вами, — вигукнув Тихон, розмахнувши руками і, грізно насупившись, випнув груди.