Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 328

Ні П’єр, ні будь-хто з його товаришів не говорили ні про те, що вони бачили в Москві, ні про грубощі обходження французів, ні про той наказ пристрілювати, що був оголошений їм: усі були, мовби всупереч погіршенню становища, особливо жваві й веселі: Говорили про особисті спогади, про смішні сцени, бачені під час походу, і заминали розмови про теперішнє становище.

Сонце давно сіло. Яскраві зорі засвітились де-не-де по небу; сходив повний місяць, і червона, схожа на пожежу, заграва розлилася краєм неба; величезна червона куля дивно погойдувалась у сіруватій імлі. Ставало видно. Вечір уже кінчився, але ніч ще не починалася. П’єр встав і пішов від своїх нових товаришів між вогнища на другий бік шляху, де, йому сказали, стояли полонені солдати. Йому хотілось поговорити з ними. На дорозі французький вартовий зупинив його і наказав вернутись.

П’єр вернувся, але не до багаття, до товаришів, а до розпряженої повозки, коло якої нікого не було. Він, підібравши ноги й опустивши голову, сів на холодну землю біля колеса повозки і довго нерухомо сидів у задумі. Минуло понад годину. Ніхто не турбував П’єра. Раптом він зареготав своїм товстим добродушним сміхом так голосно, що з різних боків здивовано оглянулись люди на цей чудний, очевидно одинокий сміх.

— Ха, ха, ха! — сміявся П’єр. І він промовив уголос сам до себе:— Не пустив мене солдат. Спіймали мене, зачинили мене. В полоні держать мене. Кого мене? Мене? Мене — мою безсмертну душу! Ха, ха, ха!.. Ха, ха, ха!.. — сміявся він, і сльози виступили в нього на очах.

Якийсь чоловік встав і підійшов подивитися, чого сам собі сміється цей чудний великий чоловік. П’єр перестав сміятися, встав, відійшов далі від цікавого і озирнувся круг себе.

Величезний, безкраїй бівуак, який нещодавно гаморів тріскотінням вогнищ і гомоном людей, — затихав; червоні вогні багать згасали і блідли. Високо в ясному небі стояв повний місяць. Ліси та поля, невидні раніш поза розташуванням табору, відкривались тепер вдалині. І ще далі за ці ліси та поля ясніла, коливаючись, кличучи в себе, безконечна далина. П’єр глянув у небо, в глибінь даленіючих, мерехтливих зірок. «І все це моє, і все це в мені, і все це я! — думав П’єр. — І все це вони спіймали й посадили в барак, загороджений дошками!» Він усміхнувся і пішов до своїх товаришів вкладатися спати.

XV

В перших числах жовтня до Кутузова приїжджав ще один парламентер з листом від Наполеона і з пропозицією миру, обманливо позначеним Москвою, тимчасом як Наполеон уже був недалеко спереду Кутузова, на старому Калузькому шляху. Кутузов відповів на цей лист так само, як на перший, присланий з Лорістоном: він сказав, що про мир мови бути не може.

Скоро після цього з партизанського загону Дорохова, який ходив ліворуч від Тарутина, було одержано донесення про те, що в Фомінському з’явилися війська, що вони становлять дивізію. Брусьє і що дивізія ця, відокремлена від інших військ, легко може бути винищена. Солдати і офіцери знову вимагали діяльності. Штабні генерали, збуджені спогадом про легкість перемоги під Тарутиним, наполягали перед Кутузовим на виконанні пропозиції Дорохова. Кутузов вважав, що не треба ніякого наступу. Вийшло середнє, те, що мало статися; послано було у Фомінське невеликий загін, який мав атакувати Брусьє.