Читать «Війна і мир 1-2» онлайн - страница 89
Лев Толстой
— Як я? — відповів холодно Долохов, — як бачиш.
Бадьора пісня надавала особливого значення тону невимушено! веселості, з якою говорив Жерков, і нарочито! холодності відповідей Долохова.
— Ну, як ладнаєш з начальством? — спитав Жерков.
— Нічого, гарні люди. Ти як у штаб проліз?
— Прикомандирований, чергую.
Вони помовчали.
«Выпускала сокола да из правова рукава», — говорила пісня, мимоволі викликаючи бадьоре, веселе почуття. Розмова їхня, певне, була б іншою, якби вони розмовляли не під звуки пісні.
— Чи правда, що австрійців побили? — спитав Долохов.
— А дідько їх знає, кажуть.
— Я радий, — відповів Долохов коротко й ясно, як того вимагала пісня.
— Що ж, приходь до нас коли ввечері, у фараона зіграєш, — сказав Жерков.
— Чи у вас грошей багато завелося?
— Приходь.
— Не можна. Зарікся. Не п'ю і не граю, поки не підвищать.
— Та що ж, до першого бою…
— Там видно буде.
Знову вони помовчали.
— Ти заходь, коли чого треба, все ж у штабі допоможуть… — сказав Жерков.
Долохов усміхнувся.
Ти краще не турбуйся. Мені чого треба, я не проситиму, сам візьму.
— Та чого ж, я так…
— Ну, і я так.
— Прощавай.
— Бувай здоровий…
Жерков торкнув острогами коня, який гарячився і разів зо три перебрав ногами, не знаючи, з якої почати, приладнався й помчав, випереджаючи роту й наздоганяючи коляску, теж у такт пісні.
III
Повернувшись з огляду, Кутузов у супроводі австрійського генерала пройшов до свого кабінету і, гукнувши ад'ютанта, сказав подати собі деякі папери, що стосувалися стану прибуваючих військ, та листи, одержані від ерцгерцога Фердінанда, який начальствував над передовою армією. Князь Андрій Волконський з цими паперами увійшов до кабінету головнокомандуючого. Перед розкладеним на столі планом сидів Кутузов і австрійський член гофкрігсрату.
— А!.. — сказав Кутузов, оглядаючись на Волконського, неначе цим словом запрошуючи ад'ютанта почекати, і продовжував по-французькому почату розмову.
— Я кажу лише одно, генерале, — казав Кутузов з приємною добірністю висловів та інтонацій, що заставляли вслухатися в кожне неквапливо сказане слово. Видно було, що Кутузов і сам з задоволенням слухав себе. — Я лише одно кажу, генерале, що якби справа залежала від мого особистого бажання, то волю його величності імператора Франца давно було б виконано. Я давно вже приєднався б до ерцгерцога. І вірте моїй честі, що для мене особисто передати вище начальство над армією більш за мене обізнаному і вправному генералові, на яких така багата Австрія, і скласти з себе всю цю тяжку відповідальність, для мене особисто було б утіхою. Та обставини бувають сильніші за нас, генерале.
І Кутузов усміхнувся з таким виразом, неначе він казав: «Ви маєте повне право не вірити мені, і навіть мені цілком однаково, вірите ви чи ні, але ви не маєте приводу сказати мені це. І в цьому ось уся справа».
Австрійський генерал мав незадоволений вигляд, але не міг не в тому ж тоні відповісти Кутузову.
— Навпаки, — сказав він буркотливим і сердитим тоном, що так суперечив приємному значенню вимовлюваних слів, — навпаки, його величність високо цінує участь вашого превосходительства в загальній справі; але ми гадаємо, що теперішня затримка позбавляє славні російські війська та їх головнокомандуючих тих лаврів, які вони звикли пожинати в битвах, — закінчив він явно приготовану фразу.
