Читать «Війна і мир 1-2» онлайн - страница 84
Лев Толстой
Коли звуки старанних голосів, що перебріхували, вигукуючи вже «генерала до третьої роти», дійшли за призначенням, викликаний офіцер з'явився з-за роти і, хоч був він людиною вже літньою і не мав звички бігати, риссю попростував, незграбно зашпортуючись носками, до генерала. Капітанове обличчя виявляло неспокій школяра, якому кажуть відповісти невивчений урок. На червоному (очевидно від нездержливості) обличчі виступали плями, і рот не знаходив положення. Полковий командир з ніг до голови оглядав капітана, поки він, захекавшись, підходив, у міру наближення стримуючи крок.
— Ви скоро людей у сарафани повбираєте! Це що? — крикнув полковий командир, виставляючи нижню щелепу й показуючи в рядах третьої роти на солдата в шинелі кольору фабричного сукна, що відрізнялась від інших шинелей. — Самі де були? Очікується головнокомандуючий, а ви відходите від свого місця? Га?.. Я вас навчу, як на огляд солдатів у козакини одягати!.. Га?
Ротний командир, не зводячи очей з начальника, все дужче й дужче притискав свої два пальці до козирка, наче тільки в цьому притисканні він вбачав свій порятунок.
— Ну, чого ж ви мовчите? Хто в вас там за венгерця вбраний? — суворо жартував полковий командир.
— Ваше превосходительство…
— Ну, що «ваше превосходительство»? Ваше превосходительство! Ваше превосходительство! А що ваше превосходительство — нікому не відомо.
— Ваше превосходительство, це Долохов, розжалуваний… — сказав тихо капітан.
— Що, він у фельдмаршали, чи що, розжалуваний, чи в солдати? А солдат, то повинен бути одягнений, як усі, за формою.
— Ваше превосходительство, ви самі дозволили йому в поході.
— Дозволив? Дозволив? Ось ви завжди так, молоді люди, — сказав полковий командир, заспокоюючись трохи. — Дозволив? Вам що-небудь скажеш, а ви й… — Полковий командир помовчав. — Вам що-небудь скажеш, а ви й… — Що? — сказав він, знову спалахнувши. — Одягніть людей пристойно…
І полковий командир, оглядаючись на ад'ютанта, своєю подригуючою ходою рушив до полку. Видно було, що його роздратовання йому самому сподобалось, і що він, пройшовши по полку, хотів ще знайти привід для свого гніву. Обірвавши одного офіцера за невичищений знак, другого за неправильність ряду, він підійшов до третьої роти.
— Я-а-ак стоїш? Де нога? Нога де? — закричав полковий командир з виразом страждання в голосі, ще чоловік за п'ять не доходячи до Долохова, одягненого в синювату шинель.
Долохов повільно вирівняв зігнуту ногу і просто, своїм ясним і зухвалим поглядом, подивився в обличчя генералові.
— Чому синя шинель? Геть!.. Фельдфебель! Переодягти його… паску… — Він не встиг доказати.
— Генерале, я зобов'язаний виконати накази, але не зобов'язаний терпіти… — квапливо сказав Долохов.
— В строю без балачок! Без балачок, без балачок!..
— Не зобов'язаний терпіти образи, — голосно, звучно доказав Долохов.
Очі генерала і солдата зустрілися. Генерал замовк, сердито відтягаючи донизу тугого шарфа.
— Звольте переодягнутись, прошу вас, — сказав він, відходячи.