Читать «Війна і мир 1-2» онлайн - страница 74

XXIV

У призначений час, напудрений і виголений, князь увійшов до їдальні, де чекала його невістка, княжна Марія, m-lle Bourienne і князів архітектор, який з дивної примхи старого допускався до столу, хоч ця, незначна своїм становищем, людина аж ніяк не могла сподіватися на таку честь. Князь, твердо пам'ятаючи різницю станів і рідко допускаючи до столу навіть важних губернських чиновників, раптом на архітекторові Михайлі Івановичі, який сякався в кутку у клітчасту хусточку, доводив, що всі люди рівні, і не раз навчав свою дочку, що Михайло Іванович нічим не гірший за нас із тобою. За столом князь найчастіше звертався до безсловесного Михайла Івановича.

В їдальні, величезно-високій, як і всі кімнати в домі, чекали на вихід князя домашні й офіціанти, які стояли за кожним стільцем; дворецький з серветкою в руці оглядав сервіровку, значливо кліпаючи очима до лакеїв і раз у раз перебігаючи стурбованим поглядом від стінного годинника до дверей, у яких мав з'явитися князь. Князь Андрій дивився на величезну, нову для нього, золоту раму з зображенням генеалогічного дерева князів Волконських, що висіла навпроти такої ж величезної рами з погано зробленим (видно, рукою домашнього живописця) зображенням можновладного князя в короні, який мав походити від Рюрика й бути родоначальником роду Волконських. Князь Андрій дивився на це генеалогічне дерево, похитуючи головою, і посміювався з тим виглядом, з яким дивляться на схожий до смішного портрет.

— Як я впізнаю його всього тут! — сказав він до княжни Марії, яка підійшла до нього.

Княжна Марія здивовано подивилась на брата. Вона не розуміла, чого він усміхався. Все, що зробив батько, викликало в неї благоговіння, яке не підлягало обговоренню.

— У кожного своя ахіллесова п'ята, — казав далі князь Андрій. — З його величезним розумом donner dans ce ridicule!

Княжна Марія не могла зрозуміти сміливості братових міркувань і готувалась відповідати йому, коли з кабінету стало чутно очікувані кроки: князь входив швидко, весело, як він і завжди ходив, наче навмисно своїми квапливими манерами становлячи протилежність суворому порядкові дому. У ту ж мить великий годинник продзвонив двічі, і тонким голоском озвався у вітальні другий. Князь зупинився; з-під навислих густих брів жваві, блискучі, строгі очі оглянули всіх і зупинилися на молодій княгині. Молода княгиня під цю хвилину зазнавала того почуття, що його зазнають придворні на царському виході, — почуття страху та пошани, яке вселяв цей старий в усіх близьких до нього осіб. Він погладив княгиню по голові і потім незграбним рухом поплескав її по потилиці.

— Я радий, я радий, — промовив він і, знову пильно глянувши їй в очі, швидко відійшов і сів на своє місце. — Сідайте, сідайте! Михайле Івановичу, сідайте.

Він показав невістці місце біля себе. Офіціант відсунув для неї стільця.

— Го, го! — сказав старий, оглядаючи її округлу талію. — Поквапилась, негаразд!

Він засміявся сухо, холодно, неприємно, як він завжди сміявся, самим лише ротом, а не очима.