Читать «Війна і мир 1-2» онлайн - страница 56

Двері виходили в передпокій чорного ходу. В кутку сидів старий слуга княжен і плів панчоху. П'єр ніколи не був на цій половині, навіть не передбачав існування таких покоїв. Анна Михайлівна спитала дівчину, яка з графином на підносі випередила їх (назвавши її любою і голубонькою), про здоров'я княжен і потягла П'єра далі кам'яним коридором. З коридора перші двері ліворуч вели в жилі кімнати княжен. Покоївка, з графином, поспішаючи (як і все робилося поспіхом у цю хвилину в цьому домі) не зачинила дверей, і П'єр з Анною Михайлівною, проходячи мимо, заглянули ненароком у ту кімнату, де, розмовляючи, сиділи близько одне від одного старша княжна з князем Василем. Побачивши Анну Михайлівну і П'єра, князь Василь зробив нетерплячий рух і відкинувся назад; княжна схопилася і відчайдушним жестом з усієї сили грюкнула дверима, зачиняючи їх.

Жест цей так не пасував до повсякчасного спокою княжни, вираз страху на обличчі в князя Василя був такий невластивий його поважності, що П'єр, зупинившись, запитливо крізь окуляри подивився на свою керівницю. Анна Михайлівна не виявила подиву, вона тільки ледь усміхнулась і зітхнула, наче показуючи, що всього цього вона чекала.

— Soyez homme, mon ami, c'est moi qui veillerai à vos intérêts, — сказала вона у відповідь на його погляд і ще швидше пішла коридором.

П'єр не розумів, у чому річ, і ще менше — що означало veiller à vos intérêts, але він розумів, що все це так повинно бути. Коридором вони вийшли в напівосвітлену залу, що прилягала до приймальні графа. Це була одна з тих холодних і розкішних кімнат, які знав П'єр з парадного ганку. Але й у цій кімнаті посередині стояла порожня ванна й було розлито воду по килиму. Назустріч їм вийшли навшпиньки, не звертаючи на них уваги, слуга й паламар з кадилом. Вони ввійшли до знайомої П'єру приймальні з двома італійськими вікнами, з виходом у зимовий сад, з великим бюстом і з портретом Катерини на весь зріст. Усі ті самі люди, майже в тих самих позах, сиділи, перешіптуючись, у приймальні. Усі, змовкнувши, оглянулись на Анну Михайлівну з її оплаканим, блідим обличчям і на товстого, великого П'єра, який, опустивши голову, слухняно йшов за нею.

На обличчі в Анни Михайлівни виявилась свідомість того, що вирішальна хвилина настала; вона, з прийомами ділової петербурзької дами, ввійшла до кімнати, не відпускаючи від себе П'єра, ще сміливіше, ніж уранці. Вона почувала, що приймуть її неодмінно, бо вона веде за собою того, кого бажав бачити вмираючий. Бистрим поглядом оглянувши всіх присутніх у кімнаті і помітивши графового сповідача, вона, не то що зігнувшись, а зробившись раптом меншою на зріст, дрібною інохіддю підпливла до сповідача й шанобливо прийняла благословення однієї, потім другої духовної особи.

— Хвалити бога, що встигли, — сказала вона духовній особі, — ми всі, рідні, так боялися. Ось цей молодик — графів син, — додала вона тихіше. — Жахлива хвилина!

Промовивши ці слова, вона підійшла до лікаря.

— Cher docteur, — сказала вона до нього, — ce jeune homme est le fils du comte… y a-t-il de l'espoir?.