Читать «Війна і мир 1-2» онлайн - страница 44

— Іменинниці дорогій з діточками, — сказала вона своїм гучним, густим голосом, заглушуючи ним усі інші звуки. — Ти що, старий гріховоде, — звернулася вона до графа, який цілував її в руку, — десь певно скучаєш у Москві? собак ганяти нема де? Та що, батечку, вдієш, ось як ці пташки підростуть… — вона показувала на дівчат, — хочеш не хочеш, треба женихів шукати.

— Ну, що, козаче мій? (Марія Дмитрівна козаком називала Наташу) — казала вона, голублячи рукою Наташу, яка без страху й весело підходила, щоб поцілувати її в руку. — Знаю, що зілля-дівка, а люблю.

Вона вийняла з величезного ридикюля яхонтові сережки грушками і, віддавши їх іменинно-сяючій і зашарілій Наташі, зараз же одвернулася від неї і звернулася до П'єра.

— Е, е! голубе! ходи-но сюди, — сказала вона вдавано тихим і тонким голосом. — Ходи-но, голубе.

І вона грізно закачала рукави ще вище.

П'єр підійшов, наївно дивлячись на неї крізь окуляри.

— Підійди, підійди, голубе! І твоєму батькові тільки я правду говорила, коли він дуже високо стояв, а тобі й бог велить.

Вона помовчала. Всі мовчали, чекаючи, що буде, і почуваючи, що була лише передмова.

— Гарний, нема чого казати! гарний хлопчик!.. Батько на одрі лежить, а він забавляється, квартального на ведмедя верхи садовить. Соромно, батечку, соромно! Краще б на війну йшов.

Вона одвернулася й подала руку графові, який ледве стримувався від сміху…

— Ну, що ж, до столу, я гадаю, пора? — сказала Марія Дмитрівна.

Попереду йшов граф з Марією Дмитрівною; потім графиня, яку вів гусарський полковник, потрібний чоловік, що з ним Микола мав наздоганяти полк. Анна Михайлівна — з Шиншиним. Берг подав руку Вірі. Усміхнена Жюлі Карагіна йшла з Миколою до столу. За ними йшли інші пари, розтягнувшись по цілій залі, і позад усіх поодинці діти, гувернери та гувернантки. Офіціанти заворушилися, стільці заторохтіли, на хорах заграла музика, і гості порозсідалися. Звуки графової домашньої музики замінилися звуками ножів і виделок, гомону гостей, тихих кроків офіціантів. На одному кінці столу на чолі сиділа графиня. Праворуч Марія Дмитрівна, ліворуч Анна Михайлівна та інші гості. На другому кінці сидів граф, ліворуч гусарський полковник, праворуч Шиншин та інші гості-чоловіки. З одного боку довгого стола молодь трохи старша: Віра поруч з Бергом; П'єр поруч з Борисом; з другого боку — діти, гувернери й гувернантки. Граф з-за кришталю, пляшок та ваз із фруктами поглядав на дружину і її високий чепець з блакитними стрічками і старанно підливав вина своїм сусідам, не забуваючи й себе. Графиня так само, з-за ананасів, не забуваючи обов'язків господині, кидала значущі погляди на чоловіка, лисина та обличчя якого, здавалося їй, різкіше відрізнялися, червоніючи, від сивого волосся. На жіночому кінці столу точилося рівномірне щебетання, на чоловічому все дужче й дужче лунали голоси, особливо гусарського полковника, який так багато їв і пив, дедалі більше червоніючи, що граф уже ставив його за приклад іншим гостям. Берг з ніжною усмішкою розмовляв з Вірою про те, що кохання є почуття не земне, а небесне. Борис називав новому своєму приятелеві П'єру гостей, що були за столом, і переглядався з Наташею, яка сиділа навпроти нього. П'єр мало говорив, оглядав нові обличчя й багато їв. Починаючи від двох супів, з яких він вибрав à la tortue, та кулеб'яки і до рябчиків, він не пропускав жодної страви і жодного вина, яке дворецький у загорнутій серветкою пляшці таємничо виставляв з-за плеча сусіди, примовляючи: «дрей-мадера», або «угорське», або «рейнвейн». Він підставляв першу-ліпшу з чотирьох кришталевих, з графовим вензелем, чарок, що стояли перед кожним прибором, і пив залюбки, дедалі привітніше поглядаючи на гостей. Наташа, сидячи навпроти нього, дивилась на Бориса, як дивляться дівчатка тринадцяти років на хлопчика, з якими вони вперше щойно поцілувались і в якого вони закохані. Цей самий погляд її іноді звертався на П'єра, і йому під поглядом цієї смішної, жвавої дівчинки хотілося сміятись самому, не знаючи чого.