Читать «Війна і мир 1-2» онлайн - страница 36

Князь Василь запитально, до подиву, глянув на неї, потім на Бориса. Борис чемно вклонився. Князь Василь, не відповідаючи на поклін, одвернувся до Анни Михайлівни і на її запитання відповів порухом голови й губ, що означав найгіршу надію для хворого.

— Невже? — вигукнула Анна Михайлівна. — Ой, це жах! Страшно подумати… Це мій син, — додала вона, показуючи на Бориса. — Він сам хотів дякувати вам.

Борис ще раз чемно вклонився.

— Вірте, князю, що материне серце ніколи не забуде того, що ви зробили для нас.

— Я радий, що міг зробити приємне вам, дорога моя Анно Михайлівно, — сказав князь Василь, поправляючи жабо і в жесті та в голосі виявляючи тут, у Москві, перед протегованою Анною Михайлівною ще значно більшу пихатість, ніж у Петербурзі, на вечорі в Annette Шерер.

— Намагайтеся служити добре та бути гідним, — додав він, строго звертаючись до Бориса. — Я радий… Ви тут у відпустці? — продиктував він своїм безпристрасним тоном.

— Чекаю наказу, ваше сіятельство, щоб поїхати з новим призначенням, — відповів Борис, не виявляючи ні досади за різкий тон князя, ні бажання зайти в розмову, але так спокійно й шанобливо, що князь уважно подивився на нього.

— Ви живете з матусею?

— Я живу у графині Ростової, — сказав Борис і знову додав: — ваше сіятельство.

— Це той Ілля Ростов, що одружився з Nathalie Шиншиною, — сказала Анна Михайлівна.

— Знаю, знаю, — сказав князь Василь своїм монотонним голосом. — Je n'ai jamais pu concevoir, comment Nathalie s'est décidée à épouser cet ours mal-léché! Un personnage complètement stupide et ridicule. Et joueur à ce qu'on dit.

— Mais très brave homme, mon prince, — зауважила Анна Михайлівна, зворушливо усміхаючись, наче й вона знала, що граф Ростов заслуговував на таку думку, але просила пожаліти сердешного старого.

— Що кажуть лікарі? — спитала княгиня, помовчавши трохи і знову виявляючи велику печаль на своєму сплаканому обличчі.

— Мало надії, — сказав князь.

— А мені так хотілося ще раз подякувати дядьові за всі його благодіяння мені й Борі. C'est son filleuil, — додала вона таким тоном, наче ця звістка мала дуже порадувати князя Василя.

Князь Василь задумався і скривився. Анна Михайлівна зрозуміла, що він боявся набути в ній суперницю по духівниці графа Безухова. Вона поспішила заспокоїти його.

— Якби не моя справжня любов і відданість дядьові, — сказала вона з особливою впевненістю й недбалістю вимовляючи це слово, — я знаю його характер, благородний, прямий, але ж самі княжни біля нього… Вони ще молоді…— Вона нахилила голову й додала пошепки: — чи виконав він останній обов'язок, князю? Які дорогі ці останні хвилини! Адже гірше не може бути; його конче треба підготувати, коли йому так погано. Ми, жінки, князю, — вона ніжно усміхнулася, — завжди знаємо, як говорити ці речі. Конче треба бачити його. Хоч як це важко буде для мене, але я вже звикла страждати.

Князь, видно, зрозумів, і зрозумів, як і на вечорі в Annette Шерер, що від Анни Михайлівни трудно відкараскатися.