Читать «Війна і мир 1-2» онлайн - страница 33
Лев Толстой
Незважаючи на те, чи саме тому, що слова її були цілком справедливі, ніхто їй не відповів, і всі четверо лише переглядались між собою. Вона затримувалася в кімнаті з чорнильницею в руці.
— І які можуть бути в ваші роки секрети між Наташею та Борисом і між вами, — все самі дурниці!
— Ну, що тобі до того, Віро, — тихеньким голоском, по-заступницькому промовила Наташа.
Вона, видно, була до всіх ще більш, ніж завжди, цього дня добра і щира.
— Дуже безглуздо, — сказала Віра, — мені совісно за вас. Що за секрети?..
— У кожного свої секрети. Ми тебе з Бергом не займаємо, — сказала Наташа, спалахнувши.
— Я думаю, не займаєте, — сказала Віра, — бо в моїх вчинках ніколи нічого не може бути поганого. А ось я матусі скажу, як ти з Борисом обходишся.
— Наталія Іллівна дуже гарно зі мною обходиться, — сказав Борис. — Я не можу скаржитися, — додав він.
— Облиште, Борисе, ви такий дипломат (слово
— Та вже я, певне, не буду перед гостями бігати за молодиком…
— Ну, добилася свого, — втрутився Микола, — наговорила всім прикрого, розстроїла всіх. Ходімте в дитячу.
Усі четверо, як сполохана зграя пташок, встали й пішли з кімнати.
— Мені наговорили прикрого, а я нікому нічого, — сказала Віра.
— Madame de Genlis! Madame de Genlis! — промовили, сміючись, голоси з-за дверей.
Вродлива Віра, яка справляла на всіх такий дратуючий, неприємний вплив, усміхнулась і, видно, не зачеплена тим, що їй сказали, підійшла до дзеркала й поправила шарф та зачіску: дивлячись на своє гарне обличчя, вона стала, як видно, ще холоднішою і спокійнішою.
У вітальні тривала розмова.
— Ah! chère, — сказала графиня, — і в моєму житті tout n'est pas rose. Хіба я не бачу, що du train, que nous allons, наших достатків нам не надовго! І все це клуб, і його доброта. В селі ми живемо, хіба ми відпочиваємо? Театри, полювання і бог знає що. Та що про мене говорити! Ну, як же ти все це влаштувала? Я часто дивуюся з тебе, Annette, як це ти, в твої роки, мчиш у повозці сама, в Москву, в Петербург, до всіх міністрів, до всієї знаті, з усіма вмієш обійтися, дивуюсь! Ну, як же це влаштувалося? От я нічого цього не вмію.
— Ах, серце моє! — відповіла княгиня Анна Михайлівна. — Не дай боже тобі спізнати, як тяжко зостатися вдовою без опори і з сином, якого любиш без міри. Всього навчишся, — говорила вона далі, трохи пишаючись. — Процес мій мене навчив. Коли мені треба бачити кого-небудь з цих тузів, я пишу записку: «princesse une telle бажає бачити такого-то» і їду. Сама, візником, хоч два, хоч три рази, хоч чотири, доти, поки не доб'юсь того, чого мені треба. Мені однаково, хоч би що про мене думали.