Читать «Війна і мир 1-2» онлайн - страница 326

— Та коли ж ти спатимеш? — відповів другий голос.

— Я не спатиму, я не можу спати, що ж мені робити! Ну, востаннє…

Два жіночі голоси заспівали якусь музикальну фразу, що являла собою завершення якоїсь речі.

— Ах, яка краса! Ну, тепер спати, і кінець.

— Ти спи, а я не можу, — відповів перший голос тепер уже біля самого вікна. Вона, видно, зовсім виставилась у вікно, бо чутно було шелестіння її плаття і навіть дихання. Все затихло і скам'яніло, як і місяць і його сяйво і тіні. Князь Андрій теж боявся поворухнутися, щоб не виявити своєї мимовільної присутності.

— Соню! Соню! — обізвався знову перший голос. — Ну, як можна спати! Та ти подивись, як чарівно! Ах, як чарівно! Та прокинься ж, Соню! — сказала вона майже зі сльозами в голосі. — Таж отакої чарівної ночі ніколи, ніколи не було.

Соня неохоче щось відповіла.

— Ні, ти подивись, який місяць!.. Ах, яка краса! Ти йди сюди. Серденько, голубонько, йди сюди. Ну, бачиш? Так би ось сіла навпочіпки, ось так, підхопила б себе попід коліна, — тугіше, якомога тугіше, напружитись треба, — і полетіла б. Ось так!

— Годі, ти впадеш.

Стало чутно борюкання і незадоволений Сонин голос:

— Адже друга година.

— Ой, ти тільки все псуєш мені. Ну, йди, йди.

Знову все замовкло, але князь Андрій знав, що вона все ще сидить тут, він чув, як інколи хтось тихо ворушився, інколи зітхав.

— Ах, боже мій! боже мій! що ж це таке! — раптом скрикнула вона. — Спати то спати! — і грюкнула вікном.

«І діла нема до мого існування!» — подумав князь Андрій у той час, як він прислухався до її голосу, чомусь чекаючи і боячись, що вона скаже що-небудь про нього. «І знову вона! І як навмисне!» — думав він. У душі його раптом знялася така плутанина молодих думок і надій, суперечних усьому його життю, що він, почуваючи себе неспроможним усвідомити собі свій стан, зараз же заснув.

III

Другого дня, попрощавшись лише з графом, не дочекавшись виходу дам, князь Андрій поїхав додому.

Уже був початок червня, коли князь Андрій, повертаючись додому, в'їхав знову в той березовий гай, у якому цей старий, каракатий дуб так чудно і пам'ятно вразив його. Бубонці ще глухіше дзвеніли в лісі, ніж півтора місяця тому; все було повне, тінисте і густе; і молоді ялини, розсипані по лісу, не порушували загальної краси і, підробляючись під загальний характер, ніжно зеленіли пухнатими молодими пагінцями.

Цілий день стояла спека, десь збиралася гроза, але тільки невеличка хмарка бризнула на пил дороги й на соковите листя. Лівий бік лісу був темний, у тіні; правий, мокрий, глянсуватий, блищав на сонці, ледь-ледь погойдуючись од вітру. Все було в цвіту; солов'ї виляскували й заливалися то близько, то далеко.

«До речі, тут, у цьому лісі, був той дуб, з яким ми були згодні, — подумав князь Андрій. — Та де він?» — подумав знову князь Андрій, дивлячись на лівий бік дороги, і, сам того не знаючи, не впізнаючи його, милувався тим дубом, якого він шукав. Старий дуб, весь оновлений, розкинувшись наметом соковитої, темної зелені, млів, ледь-ледь погойдуючись у сяйві вечірнього сонця. Ні кострубатих пальців, ні болячок, ні колишньої недовіри та горя — нічого не було видно. Крізь тверду столітню кору пробилися без гілок соковиті молоді листки, так що не можна було йняти віри, що цей старий породив їх. «Та це ж той самий дуб», — подумав князь Андрій, і його раптом охопило безпричинне весняне почуття радості й оновлення. Всі найкращі хвилини його життя раптом одночасно згадалися йому. І Аустерліц з високим небом, і мертве докірливе обличчя дружини, і П'єр на поромі, і дівчинка, схвильована красою ночі, і ця ніч, і місяць — і все це разом згадалось йому.