Читать «Війна і мир 1-2» онлайн - страница 309

— Ви будете відповідати, ротмістре, це бешкет — у своїх транспорте відбивати! Наші два дні не їли.

— А мої два тижні не їли, — відповів Денисов.

— Це розбій! Будете відповідати, шановний добродію! — підвищуючи голос, повторив піхотний офіцер.

— Та ви чого до мене причепилися? Га? — крикнув Денисов, раптом спалахнувши. — Відповідатиму я, а не ви, а ви тут не турчіть, поки живі-здорові. Марш! — крикнув він до офіцерів.

— Добре ж! — не торопіючи й не від'їжджаючи, кричав маленький офіцер. — Розбишакувати, так я ж вам…

— К чорту марш скорим кроком, поки живий! — І Денисов повернув коня до офіцера.

— Добре, добре, — промовив офіцер погрозливо і, повернувши коня, поїхав геть риссю, трясучись на сідлі.

— Собака на паркані, чисто собака на паркані, — сказав Денисов йому вслід — вищу насмішку кавалериста з верхового піхотного, і, під'їхавши до Ростова, розреготався.

— Відбив у піхоти, відбив силою транспорт! — сказав він. — Що ж, не здихати ж людям з голоду?

Повозки, що під'їхали до гусарів, були призначені в піхотний полк, але Денисов, довідавшись через Лаврушку, що цей транспорт іде сам, з гусарами силою відбив його. Солдатам роздали сухарів досхочу, поділились навіть з іншими ескадронами.

Другого дня полковий командир покликав до себе Денисова і сказав йому, затуливши розчепіреними пальцями очі: «Я на це дивлюся ось так, я нічого не знаю, і справи не почну; але раджу поїхати до штабу і там, у провіантському відомстві, владнати цю справу і, якщо можливо, розписатися, що одержали стільки-то провіанту; в противному разі — вимогу записано на піхотний полк — справа закладеться і може кінчитися погано».

Денисов просто від полкового командира поїхав до штабу зі щирим бажанням виконати його пораду. Ввечері він повернувся до своєї землянки в такому стані, в якому Ростов ще ніколи не бачив свого друга. Денисов не міг говорити і задихався. Коли Ростов питав його, що з ним, він тільки хрипким і кволим голосом вимовляв незрозумілі лайки та погрози.

Зляканий станом Денисова, Ростов запропонував йому роздягтися, випити води, й послав за лікарем.

— Мене за розбій судити — ох! Дай ще води… хай судять, а битиму, завжди битиму негідників, і государеві скажу. Льоду дайте, — примовляв він.

Прийшов полковий лікар і сказав, що конче треба пустити кров. Глибока тарілка чорної крові вийшла з волохатої руки Денисова, і тоді лише він був спроможний розповісти все, що з ним було.

— Приїжджаю, — розповідав Денисов. — «Ну, де в вас тут начальник?» Показали. «Звольте почекати». — «У мене служба, я за тридцять верст приїхав, мені чекати нема коли, повідом». Добре, виходить цей обер-злодій: теж надумав учити мене. «Це розбій!» — «Розбій, кажу, не той чинить, хто бере провіант, щоб годувати своїх солдатів, а той, хто бере його, щоб класти до кишені!» Добре. «Розпишіться, каже, в комісіонера, а справу вашу буде передано по команді». Приходжу до комісіонера. Входжу — за столом… хто ж?! Ні, ти подумай!.. Хто ж нас голодом морить, — вигукнув Денисов, ударяючи кулаком хворої руки по столу так сильно, що стіл мало не впав і склянки підскочили на ньому. — Телянін!! «Як, ти нас голодом мориш?!» Раз, раз по пиці, влучно так пристало… «А!.. розпротакий-сякий»… і почав давати прочухана! Зате натішився, можу сказати, — вигукував Денисов, радісно і злісно з-під чорних вусів вищиряючи свої білі зуби. — Я б убив його, якби не відняли.