Читать «Війна і мир 1-2» онлайн - страница 194

Ростов не пам'ятав і не почував, як він добіг до свого місця і сів на коня. Миттю зникли його жалкування, що він не брав участі в бою, його буденний настрій у колі набридлих облич, миттю зникла всяка думка про себе: всього його заполонило почуття щастя, що походило від близькості государя. Він почував себе самою цією близькістю винагородженим за втрату нинішнього дня. Він був щасливий, як закоханий, що дочекався жаданого побачення. Не сміючи оглядатись у строю і не оглядаючись, він почував захопленим чуттям його наближення. І він почував це не лише по тупоту кінських попитів при наближенні кавалькади, а почував це тому, що в міру наближення все світліше, радісніше, все більш значущо і святково ставало навколо нього. Все наближалось і наближалось це сонце для Ростова, заливаючи все круг себе промінням лагідного й величного сяйва, і ось він уже почуває себе захопленим цими променями, він чує його голос — цей привітний, спокійний, величний і разом з тим такий простий голос. Як і мало бути на почуття Ростова, настала мертва тиша, і в цій тиші стало чутно звуки государевого голосу.

— Les huzards de Pavlograd? — питально сказав він.

— La réserve, sire! — відповів чийсь голос, такий людський після того нелюдського голосу, що сказав: Les huzards de Pavlograd?

Государ порівнявся з Ростовим і зупинився. Олександрове обличчя було ще прекрасніше, ніж на огляді три дні тому. Воно сяяло такою веселістю й молодістю, такою безневинною молодістю, що нагадувало хлоп'ячу чотирнадцятирічну пустотливість, і разом з тим це було все ж обличчя величного імператора. Випадково, оглядаючи ескадрон, государеві очі зустрілися з очима Ростова і не більш як на дві секунди спинилися на них. Чи зрозумів государ, що робилося в душі Ростова (Ростову здавалося, що він усе зрозумів), але він подивився секунд зо дві своїми блакитними очима в обличчя Ростова. (М'яко й лагідно лилося з них сяйво.) Потім раптом він підвів брови, різким рухом ударив лівою ногою коня і галопом поїхав уперед.

Молодий імператор не міг стриматися від бажання бути присутнім при битві і, незважаючи на всі просьби придворних, о дванадцятій годині, відділившись від третьої колони, при якій він їхав, помчав до авангарду. Він ще не доїхав до гусарів, як кілька ад'ютантів зустріли його з вісткою про щасливий кінець бою.

Бій, який полягав лише в тому, що було захоплено ескадрон французів, був змальований як блискуча перемога над французами, і тому государ і вся армія, особливо поки не розійшовся іде пороховий дим на полі бою, вірили, що французи переможені і відступають проти своєї волі. Кілька хвилин по тому, як проїхав государ, дивізіон павлоградців покликали вперед. У самому Вішау, маленькому німецькому місті, Ростов ще раз побачив государя. На майдані міста, де була до приїзду государя досить сильна перестрілка, лежало кілька чоловік убитих і поранених, яких не встигли прибрати. Государ, оточений почтом військових і невійськових, був на рижій, уже іншій, ніж на огляді, енглізованій кобилі і, схилившись набік, граціозним жестом тримаючи золотого лорнета біля ока, дивився в нього на солдата, що лежав ниць, без ківера, з закривавленою головою. Солдат поранений був такий нечистий, грубий і гидкий, що Ростова образила близькість його до государя. Ростов бачив, як, здригнулися, ніби мороз пробіг по них, сутулі государеві плечі, як ліва нога його судорожно стала бити острогою коня в бік і як привчений кінь байдуже оглядався й не рушав з місця. Ад'ютант, злізши з коня, взяв солдата під руки і став класти на принесені ноші. Солдат застогнав.