Читать «Війна і мир 1-2» онлайн - страница 141
Лев Толстой
«Що ж це? я не просуваюся? — Я впав, я вбитий…» — в одну мить спитав і відповів Ростов. Він був уже сам один посеред поля. Замість коней та гусарських спин у русі він бачив круг себе нерухому землю та стерню. Тепла кров була під ним. «Ні, мене поранено, і коня вбито». Грачик підвівся був на передні ноги, але впав, придушивши їздцеві ногу. В коня з голови текла кров. Кінь бився і не міг встати. Ростов хотів підвестись і теж упав: ташка зачепилася за сідло. Де були наші, де були французи — він не знав. Нікого не було навколо.
Звільнивши ногу, він підвівся. «Де, з якого боку була тепер та межа, що так різко відділяла два війська?» — питав він себе й не міг відповісти. «Чи часом не погане що трапилося зі мною? Чи бувають такі випадки, і що треба робити в таких випадках?» — спитав він сам себе встаючи; і в цей час відчув, що зайве щось висить на його лівій отерплій руці. Кисть її була, як чужа. Він оглядав руку, марно шукаючи на ній крові. «Ну, от і люди, — подумав він радісно, побачивши кілька чоловік, які бігли до нього. — Вони мені допоможуть!» Попереду цих людей біг один у чудному ківері і в синій шинелі, чорний, засмаглий, з горбатим носом. Ще два і ще багато бігло позаду. Один з них промовив щось чудне, неросійське. Між задніми такими ж людьми, в таких самих ківерах, стояв один російський гусар, його тримали за руки; позад нього тримали його коня.
«Мабуть, наш полонений… Так. Невже й мене візьмуть? Що це за люди? — все думав Ростов, не вірячи своїм очам. — Невже французи?» Він дивився на французів, які наближалися, і, незважаючи на те, що за секунду перед цим мчав лише для того, щоб наздогнати цих французів і порубати їх, близькість їх здавалась йому тепер такою жахливою, що він не вірив своїм очам. «Хто вони? Чого вони біжать? Невже до мене? Невже до мене вони біжать? І чого? Вбити мене?