Читать «Візантійська фотографія» онлайн - страница 30

П'ятдесят дев'ятий рік. Цілинний колгосп південніше Ерментау. Перший трактор, що йому довірили, ЧТЗ. Відкритий кожух мотора і чотири чорні від мастила руки, занурені у коронарні судини дизельного карду. Грудки глини, що відлітають від радіатора тільки разом із пластівцями сірої фарби; безпомилково впізнаний пискливий звук механізму, що вже пережив перш інсульт зносу, був натверезо перебраний механіком Бондаренком, але так і не потрафив здружитись з маслонасосом: плакали завжди браковані саратовські сальники. Помічником тракториста йому призначили добровольця-цілинника з Ашхабаду — Тімура. Той залишив університет, прагнучи чи то партійної кар'єри, чи то дурних степових пригод для шляхетної тюркської крові. Коли блискавка вдарила за двадцять кроків від трактора, Тімур процитував шейха Бейсані: «Попереду мене — Схід і смерть». Бомж запам'ятав ці гучні слова, а також історію, яку розповів йому Тімур, коли вони перечікували знамениту зливу, що її Вседержитель послав на радгоспи Північного Казахстану в день відкриття Двадцять першого з'їзду партії: Коли мешканці Бухари відкрили перед воїнами Чінґіз-хана Намазґахські ворота, погоничі привели фатіху Всесвіту двадцять бухарських слонів. Погоничі просили дати слонам харч. Хан натомість звелів відпустити слонів у Степ, щоб вони самі відшукали собі їжу. Слони два тижні бігали в Степу і кричали. А тім поздихали від голоду. Бомжові якось потім наснились ці слони: охлялі, від хоботів до хвостів загорнуті у жорсткі бґанки брудної сірої шкіри, слони бігли весняним Дешт-і-кіпчак, вкритим свіжою травою і червоними маками. Старезні голодні слони з обламаними зачорнілими бивнями, котрими рили в пошуках їжі твердий степовий ґрунт, вони бігли до Індії, до слонячої вітчизни, смачних дерев на теплих берегах Ґанґу, і дрібні степові звіриська тікали під землю від їх безглуздого могутнього бігу. У снах Бомжа слони іноді заступали місце плямистих і чорних танків: хоботи замість гармат, голови — обертові башти. Він любив ці несподівані сни, цих безпритульних слонів, їхню приреченість на Схід і смерть.

Постріл.

Пластилінова грудка заліплює носик і око кошеняті. Воно хрипить, конвульсивно шарпає повітря вільною лапкою, ніби намагається дотягнутись до своїх ворогів.

— Програв, — констатує Шкіряний, відліплюючи закривавлений пластилін від котячої мордочки. — Око вибране, але Чікатіла живий.

— Бєгі за пляшкой, Гундосік.

— Він от-от здохне, — Лєна уважно оглядає вибите око, з якого слизястою борозною тече сукровиця.

— Я поцілив. Я виграв, — каже курдупль і знов червоніє. — Я виграв. Він здохне.

Кошеня перестає сіпатись.

— Здихає, — вдоволено визначає Лєна. — Обісрався. Гівно з глистами стирчить зі сраки. Фе-е-е…

— Коти живучі, — Шкіряний скубе кошеня за вухо. Воно не реагує. Раптом на місці вибраного ока спухає велика кривава бульбашка.

— Смотрі, пузирь, — дивується молодша.