Читать «Благослови, душе моя, Господа!..» онлайн - страница 6

То були дні моєї найтяжчої депресії. Я сам себе за те ненавидів, бо ж досить стійко пережив і сталінщину, і брєжнєвщину, та ось вигуділа враз переді мною сіра стіна, яку ніколи не обійдеш і назад не вернешся, бо стала вона кліттю, – хіба що проб’єш головою.

І я, котрий весь час посварював на своїх друзів, які хвилево зневірювалися, опускали руки і замість працювати починали нудити світом, одного разу, блукаючи удвох з Ніною Бічуєю над Наварійським озером, застогнав крізь сльози: «Не буде, ніколи не буде України, все це марно, все це ілюзія!» – чим вельми здивував свою супутницю, бо дотепер кожен з моїх друзів знав, що всі вони мають право на сумніви, крім мене одного. Тож Ніна мовила спокійно, немовби стаючи на моє місце: «У найтяжчу для народу пору наперед виходять жінки…» В цьому ми й переконуємося нині. А тоді Нінині слова повернули мені рівновагу…

У невимовній тузі супроводжував я поглядом червоний окраєць сонця, а коли смеркло і важкий сувій чорноти почав розкочуватися, пресуючи землю від заходу до сходу, горбаті оболоки на небі враз зажевріли, світляна смуга позначила їх обриси гарячою облямівкою, мовби сусальним золотом кованою, і простяглася та зиґзаґувата світляна окрайка по всьому небосхилу й пломеніла, не меркнучи, ніби сонце десь там зупинилося або повертається назад. Гра світла й тіні тривала довго, дуже довго, і я врешті прошепотів ті слова, дякуючи Господу, що дав мені щастя бачити це диво, – а може, щоб побачити тільки це, варто було прийти на світ?

Я змалку виростав поганином, цілковито злитим із довколишньою природою, хоча з релігії в початкових класах, а потім у гімназії завжди мав найвищу оцінку і майже весь молитовник знав напам’ять. Батьки виховували мене в релігійному дусі, хоч самі фанатиками ніколи не були, почерпнувши в науці Франка основ розумного атеїзму: догми церковні відкидали, Старий і Новий Завіт Святого Письма знали і визнавали їх найвищого ранґу філософськими творами, християнських обрядів ретельно дотримувалися, шануючи й сповідуючи в них національно-язичницький елемент; до священицтва ставилися дещо критично, проте разом зі священиками несли в народ освіту і просвіту, національну свідомість і мораль.

А втім, критичне ставлення світської інтеліґенції тридцятих років до служителів культу було здебільшого напускне, зумовлене модним тоді вільнодумством. Що ж, був у селі Микитинцях на Косівщині священик-атеїст, якого називали двуличним, я знав його – освіченого скептика. А в Дебеславцях на Покутті мав парафію молодий отець-целебс, який не так із своєї вини, як з причини примусового целібату, запровадженого на Станіславщині єпископом-полонофілом Григорієм Хомишиним, став несусвітним бабієм. Але більшість греко-католицьких отців були справжніми подвижниками віри й культури: донині свято зберігаю в пам’яті образ отця Гоянюка із Залуччя над Прутом і всієї його чесної родини, його дочок, які мужньо витримали німецькі й більшовицькі концтабори, а нині дзеркалом порядності й патріотизму старого отця бачу його внука – артиста Львівського театру ім. Марії Заньковецької Романа Біля.