Читать «Благослови, душе моя, Господа!..» онлайн - страница 44

Після похорону Галана в університеті запало тривожне й гнітюче затишшя: голосні суперечки у нашій групі припинилися, зате студенти чітко розділилися на два табори, більший з яких помимо своєї волі очолив я за підтримки двох студентів-фронтовиків – Івана Денисюка та Сергія Пущика, а менший – «Панчишин» за підтримки Миколи Грицюти та Володимира Здоровеги.

Тоді-то я й почув ті погрозливі слова від «Панчишина».

Я чекав грому. Та не було поки що чутно навіть передгрозового рокоту, і я, як ніколи дотоді, гарячково працював у бібліотеках, намагаючись у такий спосіб втекти від дійсності.

Мені це не вдалося: 13 грудня 1949 року вдарив грім у саму мою маківку.

Тож треба: того ж дня на перерві знайшла мене лаборантка з іноземної кафедри й повідомила, що після третьої пари чекає на мене в такій-то аудиторії професор Михайло Рудницький.

Рудницький?! Сам Рудницький чекає на мене? Хто ж я такий, що на мене чекає сам професор Рудницький?

З останньої півпари я вийшов з аудиторії і побіг на четвертий поверх. Професор Рудницький тряс борідкою, придивляючись до мене то скептичним, то поважно-прискіпливим поглядом, попросив сісти і поклав переді мною стосик листків, на яких були списані чужою рукою мої поезії, які я вислав колись поштою академікові Возняку.

«Ви їх писали?» – спитав.

«Так», – відказав я, мов на допиті.

«І ви вважаєте, що це поезія?»

«Не знаю, але…»

«То я мушу вам сказати, що їх ніхто не надрукує. Чи, може, ви розраховували на інше? Ви читали Бодлера, Верлена або Валері? Не читали. А сонети Шекспіра? Та звідки, коли не знаєте англійської мови. Про переклади не згадуйте, Шекспіра ще ніхто добре не переклав».

Професор передихнув, я весь напружився, мов підсудний під час оголошення вироку, і мовчав.

«У ваших поезіях, – продовжував Рудницький, – багато почуття і деяка технічна вправність. А життя не знаєте. І тому вдаєтеся до міфології й містики».

«Але ж Леся Українка…»

«Ого, не зовсім скромна аналогія!.. А ви вважаєте, Лесю Українку всі розуміють? Ви перший не розумієте. Бо ж то треба знати те, що вона знала. Ви хоч трохи знайомі з мистецтвом? Не кажіть, бо – ні. Прийдіть колись оглянути мою колекцію, і я б’юся об заклад, що найцінніші картини ви оціните як найгірші. Ви зараз пошлетеся на Стефаника. А на Стефаникових творах більшість розуміється так, як ваша мама на шампанському… Але не занепадайте духом. Те саме, що зараз вам, я говорив не одному нині відомому поетові. Тепер вони гадають, що втерли мені носа, і до смерті самі собі не зізнаються, що на поезії розуміються приблизно так, як я на китайських стравах. Отже, кажу, що з вас може вийти поет. Вибирайте собі добрих учителів, багато читайте, а насамперед вивчайте мови. Ніхто нині не хоче вивчати мов! Колись один професор знав їх десять, а нині десять професорів – одну. Це ж національна трагедія… Ну, йдіть, можливо, з вас колись будуть люди».