Читать «Благослови, душе моя, Господа!..» онлайн - страница 39

Серед перших виключених з університету опинився і я, й завдячую тодішню свою трагедію, яка, зрештою, в силу сприятливих для мене обставин життєвою трагедією не стала, людині, котра свідомо зруйнувала у собі храм душі. Я довго вважав того підлого однокурсника найтяжчим своїм ворогом, проте нині, не прощаючи йому нічого ні на макове зерно, вбачаю в ньому жертву деморалізуючої більшовицької системи, яка засобами страху й обіцянок нищила в людині засади порядності, виховувала безжальність і кар’єризм, спотворювала сумління, висмоктувала до останньої краплини честь і випльовувала потім на смітник, ніби жуйку.

Моя університетська драма детально змальована, майже без вимислу, в автобіографічній повісті «Зупинись, подорожній!» («Спрага»), яку я написав 1965 року, а опублікував повністю аж 1991-го в книжці «Бо війна – війною». Мій ворог в ній має прізвище «Панчишин», і я так й надалі називатиму його – не з милосердя чи незручності: має ж він, напевне, дітей і внуків, котрі не винні в гріхах батька й діда.

Я взагалі волів би цю тему обминути, не буду її й заакцентовувати (про те все мій читач, якщо дуже захоче, дізнається з повісті), та зовсім змовчати не можу – то частина мого, та й не тільки мого, життя. Не накликаю на грішників помсти – кличу до спокути.

Кажуть, «Панчишин» давно уже спокутував свій гріх і нині робить корисну для України справу. Знаю про це. Я й не мстив йому ніколи: він спокійно друкував свої статті в журналі «Жовтень», і я ні разу на засіданнях редколегії не сказав проти нього й слова. Можливо, він і не знає, що його підручник з української літератури для восьмого класу «пробивав» у сімдесятих роках в Міністерстві освіти УРСР через мого односельця професора Миколу Черпінського не хто інший, а я, забувши на мить про заподіяні мені кривди. Жалкую, що не вдалося того зробити.

Та обходить мене одне: чому «Панчишин» не набереться цивільної відваги – не виступить у пресі, не скине із себе тягаря таємниці, яка вже давно таємницею не є, чому прикриває свої колишні гріхи нинішньою корисною діяльністю достоту так, як колись підлістю прикривав перед радянськими хлібодавцями свою участь в українському підпіллі? Чому не шукає Храму для покаяння?

…Я наближався до університету, мов до святині. Змучений жорстоким дитинством і юністю, я вірив, що в Храмі Науки, впевнено долаючи сходинку за сходинкою, досягну тієї вершини, яка відповідатиме моїм здібностям, повністю розкрию власні можливості і, ставши жерцем науки й поезії, віддам усі сили зґвалтованому народові.

З фасаду величної будівлі дивилися, вітаючи мене, знамениті скульптури Регеля і підбадьорливо посміхався мармуровий юнак з розгорнутою книгою в руці. Із затамованим подихом я відчинив важку університетську браму, піднявся у вестибюль і – раптом отетерів, і надії враз померкли: біля дверей аули, з обох боків, стояли два ідоли, іменами яких більшовицькі опричники проводили масові арешти, вивозили людей у Сибір, виморювали голодом селян; стояли вони у Храмі і нагадували «всяк сюди входящому» і мені, юному мрійникові, теж, що спасіння від них на цій землі нема ніде, що альма-матер, колись недоторканна, може бути споганена ними, як і вся Україна… Та був я – і таким залишився донині – телячим оптимістом, я відвернувся від ідолів, і заспокоїв мене скульптурний портрет Франка між колонами вестибюля – я подався широким коридором у бік кафедри української літератури, вглядаючись в обличчя зустрічних поважних мужів, і в кожному з них вбачав майбутнього вчителя, і для кожного мав напоготові свою незаплямовану душу.