Читать «Берег мого дитинства» онлайн - страница 7
Мартін Андерсен-Нексе
Поки я стояв, міркуючи, яку б то вигадати притоку до відвідин, із хатини вийшов дужий, засмаглий чоловік років п’ятдесяти, ведучи за руку восьми- чи дев’ятирічну дівчинку, маленьку, золотушну, з землистим обличчям, підпухлими очима й ріденькими кісками. Дівчинка опиралася, й чоловік умовляв її. Аж ось він обернувся й запитливо глянув на мене. В нього було тільки одне око. Чи, бува, не помилився я? Хіба мало однооких на світі?
І все ж то був Енок! Він' пристав коло мене на хвильку, привітався, й ми перемовилися кількома словами про погоду. Минулі роки змінили його, спина трохи згорбилась, огрядне тіло ще поважчало. А надто змінилося його лице: воно було таке саме пописане шрамами, проте колючий, розбишакуватий вираз поступився місцем покорі й злагоді. Справді, він видавався тепер дуже ласкавим, трохи аж недоумкуватим, наче дитина-велетень, що її ніщо не може роздратувати.
Мабуть, він помітив, що я здивований, бо раптом виголосив:
То була його хатина, він тримав коня й три корови.
— Все це ми зі старою збудували на голому камінні, — сказав він. — Але це її заслуга. Я тільки докладав свою силу, а вона заповзялася довести все до ладу. І ось подарувала мені доньку. Тільки сонце щось на неї кепсько гріє. Наче господь боїться цілком довірити її мені.
Енок зненацька звів на мене око, в якому на мить промайнув гіркий докір самому собі. Тоді знову покірно всміхнувся. Жаль змінився лагідністю. Він попрощався й рушив далі до берега з своїм кволим дитям.
Отже, то був Енок, брутальний розбишака, п’яниця з часів мого дитинства! На ньому були щойно пофарбовані начорно дерев’яні черевики, чисті полотняні штани, підперезані паском, і сорочка в синю смужку. В його поставі ще прозирала колишня непогамованість, та не було вже неприємної звички закидати назад голову — невидима рука зігнула йому шию. На березі Енок роздягнувся сам і допоміг скинути сукеньку хворій дитині, весь час умовляючи її ніжним, лагідним голосом. Тоді взяв її на спину й поплив у море. В надвечірній тиші добре чутно було, як він ласкаво заспокоював дівчинку, що жалібно квилила:
— Треба купатися, щоб тебе кинула слабість. Як вона минеться, то сонечко знову зазиратиме моїй маленькій Марії в личко і в оченятка.
Турбота про дитину, боротьба з долею за кволе дитяче здоров’я настроїли Енока на поетичний лад — його, колишнього п’яницю й розбишаку!
