Читать «Біблія. Святе Письмо Старого та Нового Завіту» онлайн - страница 7

8. Потоп припиняється 1-8; птахи розвідують 9-12; вихід із ковчегу 13-22

1 Згадав Бог про Ноя, про всіх звірів і про всяку скотину, що були з ним у ковчезі, і навів Бог вітер на землю й води стали відпливати. 2 Джерела безодні й небесні загати замкнулись, і дощ із неба припинився. 3 Води ж стали раз-у-раз із землі відступати, і як проминуло сто п'ятдесят днів, опали; 4 і сьомого місяця, сімнадцятого дня (місяця) ковчег осів на горах Арарату. 5 А води опадали дедалі аж до десятого місяця, а першого дня десятого місяця стало видно верхів'я. 6 По сорока днях відчинив Ной вікно, що його був зробив у ковчезі, 7 і випустив крука, і той літав туди й сюди, поки не висохли води на землі. 8 Тоді він випустив голуба, щоб побачити, чи опала вода з поверхні землі. 9 Та голуб не знайшов місця, де вчепитися ногами, і повернувся в ковчег до нього, бо води вкривали ще поверхню землі. Ной простягнув руку й узяв його до себе. 10 Ще сім днів почекав він і знову випустив голуба з ковчега. 11 І повернувся голуб до нього надвечір із свіжозірваним оливковим листком у дзьобі, тож і довідався Ной, що води з землі відплили. 12 Тоді почекав він ще других сім днів і випустив голуба, та цей уже не повернувся до нього. 13 На шістсот першім році свого віку, першого місяця, першого дня цього місяця, коли води висохли на землі, Ной зняв покрівлю з ковчега й глянув, - аж ось поверхня землі була суха, 14 а другого місяця двадцять сьомого дня земля ствердла. 15 Тоді Бог сказав до Ноя: 16 Вийди з ковчега, ти, твоя жінка, твої сини й жінки твоїх синів з тобою. 17 Все живе, що з тобою, з усякого тіла, птаство, скотину, плазунів, що повзають по землі, виведи з собою: нехай кишать на землі, плодяться й розмножуються на землі. 18 І вийшов Ной із синами, з жінкою й з жінками своїх синів. 19 Усі звірі, всі плазуни, все птаство, усе, що рухається на землі, порода за породою, вийшло з ковчегу. 20 Тоді Ной спорудив Господеві жертовник, узяв усякого роду чистих тварин і всякого роду чистих птахів і приніс усепалення на жертовнику. 21 Господь почув лагідний запах і сказав сам до себе: Не проклинатиму вже більше землі через людину, бо помисли людського серця злі вже з молодощів, і не губитиму ніколи всього, що живе, як то я вчинив був. 22 Покіль земля землею, - сівба й жнива, холод і спека, літо й зима, день і ніч не перестануть більше бути.