Читать «АТО. Історії зі Сходу на Захід» онлайн - страница 20

Ми клеїли листівки й боялись, що за це нас хтось посварить. Скаже, що ми бандерівці. Адже прикрашати сірість фарбами було так нетипово для Луганська.

Тепер Яна із сином і чоловіком жила в Києві, у тісній квартирі, зі старими шпалерами, килимом на стіні, старими меблями й рибками-чарками. Але всю ту київську сірість прикрашали малюнки їхнього сина на стінах. На них був зображений дім, родина, котики, собачки й квіти.

Не лякайся нашої квартири, – сказала Яна. – Вона трохи вбита, але знімаємо її за смішною для Києва ціною.

Ми довго спілкувалися з Яною на кухні. Коли ти слухаєш про чужі проблеми, свої завжди здаються меншими. Яна намагалася влаштувати дитину в садок і знайти роботу. Гроші поступово закінчувались, а до зарплати чоловіка було ще далеко.

– Я так сумую за Черрі, – сказав якось син Яни, зайшовши до кухні.

– Хто це? – спитала я.

– Мій хом’ячок. Він зараз захищає нашу квартиру в Луганську.

Від цих слів стало дуже сумно, я теж почала сумувати за Черрі, хоча жодного разу не бачила його. Але згадала своїх родичів з Луганська, які виїхати звідти не могли. Як би хотілося, щоб з ними все було добре! Тієї ночі я спала на старій розкладачці в компанії тарганів. Уранці Яна скачала, що я можу лишатись у неї стільки, скільки захочу, але я збиралася продовжити свою мандрівку. Прогулявшись трохи майданом і Андріївським узвозом, я попрямувала до метро. Доїхавши до станції «Академмістечко», вийшла іі продовжила свою мандрівку.

* * *

Другу машину я ловила хвилин п’ятнадцять. Водій висадив мене на півшляху до Луцька, бо повертав до якогось села. На небі почали збиратися хмари, дув вітер. Я побачила за кілька метрів заправку й пішла туди в пошуках чаю й шоколадного батончика.

Зі мною заговорили далекобійники, яким я розповіла про те, що подорожую автостопом. Вони спитали, чи маю я закордонний паспорт. Бо могла б так і до Польщі доїхати. Я відповіла, що не маю, і згадала слова Олексія Біди – нашого активіста. Він казав, що важко було щось робити в місті, де подорожувати їздять хіба що в Москву на заробітки. Звісно, у мене не було закордонного паспорта, бо була я лише в Росії. Але далекобійникам не розповідала про те, що я з Луганська. Згадувати про це було завжди дуже сумно. Шкода, що два привітні чоловіки їхали в сторону Києва, а не Луцька.

Наступне авто підвезло мене до іншого села. Біля нього почалася смуга невдач. Усі машини проїздили повз. Я стояла цілу годину. У мене навіть кілька разів німіла горизонтально піднята рука. Здавалось, що скоро вона відвалиться, як гілка з дерева.

– Привіт! Ну як ти, мандрувальнице? – сказав мені Денис, подзвонивши по телефону.

– Та ось вже годину ніхто не зупиняється. Певно, у мене погана карма. А може, Всесвіт карає мене за те, що я розважаюся під час війни.

– Ксюшо, дуже тебе прошу, не картай себе. Ти зробила, що могла, але життя продовжується. Усе що ти зараз можеш робити, - це економити гроші й надсилати їх армії, а також молитися за Україну й солдатів. То мені має бути соромно, що я не захищаю твій Луганськ.