Читать «Американська пастораль» онлайн - страница 30

Мабуть, за самим уже означенням округа є тим місцем, якому дитина спонтанно віддає всю свою увагу; це та позбавлена фільтрів дорога, по якій приходять до дітей значення, смисли, злітаючи просто з поверхонь речей. І все ж через півсотні літ я запитую: чи траплялося ще колись таке повне занурення в реальність, як на тих вуличках, де кожен дім, кожен задвірок, кожен поверх, де стіни, стелі, двері, вікна навіть у найдальших твоїх друзів мали свою неповторну індивідуальність? Чи доводилось нам ще де-небудь із такою мікроскопічною гостротою зауважувати фрагменти повсякденних речей, фіксувати найдрібніші відмінності в соціальному статусі за допомогою звичайного лінолеуму та клейонки, свічок, що їх запалюють у пам’ять про померлих, кухонних запахів і жалюзі на вікнах? Ми знали все одне про одного: в кого який обід лежить у шафі, хто і яку сосиску замовляє в Сіда; знали, в кого які фізичні особливості: хто кульгає, а в кого ростуть груди, від кого пахне олією для волосся, а хто плюється під час розмови; ми знали, хто з нас забіяка, а хто дружелюбний, хто напрочуд розумний, а хто тупий наче дуб; чия мама говорить з акцентом, чий батько має вуса, в кого мама працює і чий тато помер; ми навіть дізнавалися якимось хитромудрим чином, як конкретні обставини в конкретній сім’ї важко ламають людські долі.

І, звісно, не могло обійтися без бур, породжених людськими потребами й апетитами, фантазіями і тугою, страхом перед знеславленням. Маючи дороговказом тільки підліткову інтроспекцію, кожен із нас, безповоротно зрілий і сформований, намагався непомітно для інших осмислити все це, і то в ті часи, коли цнота була ще в ціні, нарівно з державними інтересами, і подавалася молодим у зв’язці зі свободою та демократією.

Просто диво, що ми з фотографічною точністю пам’ятаємо і своїх однокласників, і всі видимі речі, які стосувалися наших тодішніх життів. Просто диво, що навіть нині при вигляді одне одного нас переповнюють почуття. Але найбільше диво — те, що ми прямуємо до того віку, в якому були наші дідусі та бабусі, коли ми, новачки-старшокласники, першого лютого сорок шостого року вперше зібралися в корпусі школи. Просто диво, що ми, ті, що й гадки не мали, як усе повернеться далі, тепер знаємо достеменно, як склалися наші життя. Хіба не диво, що здобутки випускників п’ятдесятого року — це відповіді на ті запитання, які тоді не мали відповідей, і хіба не диво, що ми вже знаємо своє майбутнє? Та й просто жити — в цій країні, в наш час, будучи тими, ким ми були. Чим не диво!

Так виглядав би спіч, який я не проголосив на зустрічі однокласників, котрі сорок п’ять років тому закінчили школу, спіч, із яким я звертався до самого себе, маскуючи його під звернення до інших. Творити його я почав уже після зустрічі, коли валявся в ліжку і не міг заснути, намагаючись докопатися, що ж мене так здивувало. Тон звернення — надто глибокодумний для бального залу в заміському клубі та радісної події, на яку були налаштовані всі присутні, — зовсім не видавався недоречним у період між третьою ночі та шостою ранку, коли я, ще не здолавши своє перезбудження, намагався зрозуміти суть тих зв’язків, що спонукали нас зустрітися, тих наших спільних переживань, що об’єднували нас у дитинстві. Попри градації у бідності та заможності, попри численні тривоги, викликані неймовірним розмаїттям сімейних незгод — тих незгод, які, на превелике щастя, мали геть не такі фатальні наслідки, яких можна було сподіватися в сам момент дійства, — наше возз’єднання мало серйозне, хоч і важко вловиме підґрунтя. Об’єднувала нас не тільки спільність місця, з якого ми вийшли, а й спільність того місця, у яке ми прямували, і способу, за допомогою якого ми збиралися туди потрапити. У нас були нові знаряддя й нові цілі, нові зобов’язання й нові мотиви, інша психологічна організація — ми значно легше й спокійніше реагували на зумисну відокремленість від нас усього неєврейського. І з якого контексту постали всі ці трансформації — з якої історичної драми, несвідомо розіграної маленькими протагоністами в класах, на кухнях, які своїм виглядом анітрохи не нагадували великий театр життя? Що і з чим мало зіткнутися, щоб викресати з нас цю іскру?