Читать «Американська пастораль» онлайн - страница 27

— Я? Дві дружини — ось моя межа. Тут проти брата я слабак. Його новій дружині лише тридцять із хвостиком. Удвоє молодша за нього. Джеррі — він із тих лікарів, які одружуються на медсестрах. Четверо — і всі медсестри. Вони обожнювали навіть землю, по якій ступав доктор Левов. Чотири дружини, шестеро дітей. Татові було від чого заціпеніти. Але Джеррі — видатний чоловік, і не з тих, що дуже церемоняться. До того ж він світило хірургії, плюс його владність — перед ним уся клініка ходить навшпиньки, — і тут навіть батько махнув рукою. А що було робити? Інакше він би просто втратив сина. Мій менший брат не любить панькатися. Тато при кожному його розлученні лютився і кричав, сотню разів погрожував, що застрелить його, та щойно Джеррі знов одружувався, як він одразу ж починав розповідати, що нова обраниця — ще більша принцеса, ніж її попередниця. «Вона лялечка, вона серденько, вона моя дівчинка…» І хай би хтось рота роззявив на половинку Джеррі — батько дав би йому прочухана! А його дітей він просто обожнював. П’ятеро дівчат, один хлопчисько. Батько любив малого, але дівчата — вони були найбільшою розрадою його очей. На світі не було нічого, чого б він не зробив для них. Та й для будь-кого з наших дітей! Коли ми збиралися в нього — і дорослі, і діти, геть усі, — то батько був на сьомому небі від щастя. Дев’яносто шість років, і хоч би день тобі відхворів! Час після серцевого нападу, за півроку до смерті, був найважчим. Але він молодець, гідно пройшов відміряну йому путь. Гарно прожив життя. Справжній боєць. Ходяче втілення природних сил. Ні перед чим не пасував.

Легке, летке звучання слів, коли він розповідає про батька, його голос, де ви вчуваєте шанобу люблячого сина, яка безсоромно виказує, що саме бажання виправдати сподівання батька і було найбільшим стрижнем, який пронизував усе його життя.

— А страждання?

— Могло бути значно гірше, — сказав Швед. — А так тільки шість місяців, та й з тих він половину вже не розумів, що коїться. Одної ночі взяв і відійшов… і ми залишилися без нього.

Кажучи «страждання», я мав на увазі ті страждання, на які він посилався у листі й від яких потерпав його батько, приймаючи до серця всі ті біди, «що випадали на долю близьких йому людей». Та навіть якби я додумався прихопити з собою цей лист і взявся б трусити ним перед Шведом, він одмахнувся б від своєї писанини так сам легко, без зусиль, як однієї суботи п’ятдесят років тому на міському стадіоні обтрусив із себе півзахисників «Саут-сайду», найслабкішого нашого супротивника, і встановив рекорд штату, забивши чотири рази поспіль із чотирьох прийнятих передач. Авжеж, подумав я, авжеж, моє прагнення докопатися до основи, моя вічна підозра, що за позірним має бути щось іще, здійняло в ньому острах, що я на цьому можу не спинитися й розповісти йому, що він — не той, ким здається… Відтак я замислився: навіщо думати про нього стільки часу? Звідки таке бажання зрозуміти цього хлопця? Невже все через те, що колись він сказав персонально мені: «Атож, Конику, тут тобі не баскетбол»? Чому ти так вчепився в нього? Що це з тобою? Таж нема там нічого, крім того, що бачиш. Він є таким, яким він є. І завжди ним був. Невинність його аж ніяк не удавана. Ти намагаєшся розкопати глибини, яких не існує. Цей чоловік — ходяче втілення ніщоти.