Читать «Історія Слобідської України» онлайн - страница 227

Дмитро Багалiй

Шидловського у два поверхи був куплений для Колегіума за 500 карб. У 1767 р. будинки у центрі купувалися по 600, 125 і 65 карб. Пустопорожнє дворове місце мірою у 1500 кв. сажнів у кінці XVIII ст. у Соборному приході було куплено за 35 карб., значить, по 2 1/3 коп. за сажень, ціле подвір'я там же з огорожею мірою в 4800 кв. сажнів — за 200 карб., себто по 4 1/6 коп. за сажень; половина подвір'я з будівлею у Рождественському приході мірою 700 кв. сажнів — за 150 карб., себто по 21 коп. за сажень; подвір'я з огородом і садом родючого дерева мірою 900 кв. сажнів у Дмитріїв-ському приході — за 100 карб., себто по 11 коп. Подвір'я у Миколаївському приході з будинком, службами, коморями, огорожою, винницею на 2 котла з усім посудом, з хатою до неї, колодязем — всього мірою у 336 кв. сажнів — було куплено за 325 карб. Подвір'я в Соборнім приході мірою в 52 1/2 кв. сажнів було куплено за 7 карб. Двір з будинком в Миколаївському приході мірою в 140 кв. сажнів був куплений за 20 карб. Коли будувалася нова соборна церква, за перенос іконостаса дано було 20 коп., за 57 карб. 60 коп. теслі розібрали церковну баню, познімали половиці, двері й вікна. За четверть вапни платили 35 коп. Поденщики робили по 10 коп. денно, теслі за 15 коп. в день. Се мало, чи багато? За 10 коп. можна було купити у 1732 р. 6 хунтів свинячого сала або 1/8 відра горілки, або 2 1/2 гарнца січеного меду, або 5 гарнців пива, або 5 хунтів коров'ячого масла, або ЗО хунтів зерна. Виходить, що тодішній поденщик за свою поденну платню міг дістати більше усякого йому потрібного, ніж тепер, коли він має у 50-100 разів більше грошей у день. Населення Харкова, живучи в своїх власних будинках, де були й садки, й огороди, жило з хліборобства, або з ремесел, або з промислів та торгівлі. Не злиденно, не погано жилося харківцям під тодішнім українським, як то кажуть, режимом, себто урядом, особливо, коли московська воєводська влада була скасована і коли й козаки, й цехові мали свій власний козачий та цеховий уряд і свій козацький цеховий суд. Не дивно, що тоді було багато зроблено, щоб розвинути і поширити й свою культуру на національному грунті. Але так було тільки у часи автономії. Після скасування автономії швидко пішло «обрусьніе» Харкова і знищення його національної української культури. Харків зробився спочатку намісницьким, а потім губернським городом, з усіма російськими губерніальними установами. Разом з ними у Харкові з'явилося й російське чиновництво на чолі з губернатором, козацька українська старшина перевернулася тоді у російських дворян. Новорождене місцеве дворянство дістало від цариці Єкатерини II жалованну дворянську грамоту, а укупі з нею — владу над усією країною. У Харкові робилися дворянські з'їзди, де одбувалися вибори. Оттак з'явився у Харкові командуючий клас над усім суспільством 292. Козацтво, з котрого складалася більшість населення, було скасовано і повернуто у казенних обивателів. Дуже збільшилося число чужоземців. Поширився й склався особливий стан російського купецтва, котрого у козацьку добу майже зовсім не було. Уже у кінці XVIII ст. появилися також і євреї, котрих раніше не було. Збільшилося число великоросійських ремесників — теслів, каменшиків і таке інше. Для будування університету В. Н. Каразін виписав з Петербурга чимало ремесників-чужоземців, особливо німців. Місцеві українські ремесники почали виробляти свої вироби головним чином тільки для людей простого стану і через се підупали й мусили переходити з центра міста на його окраїни. Посполіти повернуті були у кріпацтво; від поспільства усякими способами хотіло одмежуватися дворянство і не тільки з соціального, але і з національного боку. Так було в губернії, по селах, так було і в городах, а особливо в губернському городі Харкові. На харківських ярмарках московські товари все більше та більше витісняли чужоземні й українські. Харків зробився центром просвіти і культури, але не української, а російської. Таким був і заснований у самому початку XIX ст. Харківський університет і нові гімназії, і повітова школа, і духовна семінарія. Учителі сюди приїздили не тільки з України, а і з великоросійських губерній. Колишні народні церковні школи, де трималася народня мова, були знищені й їх замінили нові, російські школи. Усе те ми бачимо у першій половині XIX ст., і уже те вело до русіфікації, цебто обрусіння, Харкова. А укупі й тим Харків перестав бути українським містом і тому, що в його населення увіходило постійно багацько переселенців з великоросійських губерній. Населення Харкова за XIX ст. збільшилося у 20 разів, себто на 2000 %. Таке величезне число, очевисто, не могло з'явитися від натурального збільшення, і ясно, що у Харків з 20-х років XIX ст. ішло велике переселення народа з інших місць, як це докладно доказано Д. П. Міллером на підставі чисел в другому томі «Истории г. Харькова». Вже в початку 70-х років XIX ст. ледве не половина мешканців Харкова була не тубільцями, а захожими людьми (45 %). Більш усього переселенців дала Курська губернія, потім Орловська, Московська, Калузька і інші великоросійські. По перепису 1897 р. тільки 1/3 населення Харкова (32 тисячі) була тубільцями або з Харківського повіта, остатні 2/3 (73 тисячі) були чужаками. З однієї Курської губернії було 23 тисячі чоловік, а з іншими великоросійськими губерніями Великоросія дала 33 тис. чол., себто більш, ніж було тубільців. Число чужоземців теж значно збільшилося: з однієї Келецької губернії прийшло 1500 поляків, з Кавказа — 1000 тамошніх мешканців, з чужих земель — 1200 чол. Оце переселення не української людності у Харків і змінило його колишнє українське обличчя, особливо в другій половині XIX ст. Новоприхожі гості опанували містом і одсунули геть на підварки старинних тубільців, колишніх хазяїнів міста й країни, котрі здобули й кровію своєю оборонили од ворогів землю, поливаючи її своїм потом, заснували й Харків, захищали його і положили початок його промислам, торгівлі і культурі. «Воля», котра дала багацько переселенців, нові залізниці, поширення торгівлі, нові фабрики і заводи, військо, де широко панувала русіфікація, школи, де зовсім не допускали рідної української мови, — все це ще більше поширило русіфікацію Харкова.