Читать «Інше ґроно проникнень і свідчень» онлайн - страница 48

Можливо це наслідок особливої маґії першого Івана — Хрестителя, наслідок символіки його продроматичної місії. Хреститель, як відомо, стоїть на кордоні двох заповітів — Старого і Нового. Він останній з плеяди полум'яних іудейських пророків, другий Ілія. Одночасно він перший християнський святий, родич і провозвісник Боголюдини. Він «означує» Боголюдину хрещенням — ритуалом, що має корені у найдавніших традиціях Сходу і цим перекреслює всі подальші спроби уявляти вчення Христа як щось утворене «з чистого аркуша».

Одночасно, Хреститель стоїть осторонь головної лінії євангельського сюжету. Його протистояння з Іродом відбувається у старосвітському каноні «пророка-опозиціонера», його проповідь переможена хтивим танцем Соломії, його відрубана голова незбагненним чином множиться і зберігається у десятках соборів. Всі ці «голови» — чудотворні, себто справжні. Цей парадокс не є таким безглуздим, як здається на перший погляд. Одному із середньовічних містиків ввижалося, що «іоаннійський» сюжет (танець юної царівни + обезголовлення пророка) у багатовимірному Всесвіті повторюється безкінечно, з кармічною впертістю. Як наріжний епізод метаісторії. Містик прокляв мистецтво.

Стилістично Іван Хреститель відроджується в Івані Богослові. Коли я читаю Апокаліпсу, мене не полишає відчуття, що її писав йорданський пустельник. Інше відродження — емблематичне — відбувається у XII столітті, коли до папи Олександра Третього прибувають амбасадори Пресвітера Іоанна, володаря неозорих рівнин і пустель Степової Азії, волхвоцаря. Пустельник знов обіцяє вийти на береги Йордану, але вже не з малим загоном учнів-хрестителів, але з найпотужнішою армією Сходу. Захід відповідає мовчанням. Мусульмани відновлюють свою владу над Святою Землею. Історики створюють версію про монголів-християн, яким ледве не вдалося захопити Єрусалим. Що з цього всього правда? Ми не знаємо… Десь у паралельному світі знов сутеніє над водами Парайордану. Цариця Параєзавель посилає дочку танцювати перед царем. Агнець і Азія завмирають в очікуванні.

Оптимістична доля суджень

Це одна з вічних історій. Історія про скарб, який перестає бути скарбом. Історія про рукописи, які не горять, не згнивають й не губляться в темряві віків. Тому що вони чогось варті. Себто, це історія про справедливість.

В Арістотеля були певні проблеми з оприлюдненням тих творів, у яких мовилося про фундаментальні речі Буття. У 327 році до нашої ери він наказав писарям виготовити півсотні копій трактату «Про одиничність». З далекої окраїни населеного світу, з глибин Середньої Азії, з відрогів Гіндукушу його вінценосний учень Олександр Македонський прислав вчителеві докірливого листа. Великий завойовник, що був інформований царськими спецслужбами про всі діяння вчителя, зауважив у своєму посланні, що не варто Арістотелеві розголошувати профанам те, що має бути притримане для розуму й допитливості небагатьох обраних і посвячених мужів.

Вагомість царських докорів була тим очевиднішою, що Олександр щедрою рукою постачав Арістотелю зразки екзотичних тварин та рослин для дослідження і занотування на сторінках його «Природничої історії». Філософ, попри невдоволення численних прихильників, припинив розповсюдження своїх суджень про таємне. За своє життя, з 445270 рядків, написаних ним за свідоцтвом Діогена Лаертського, Арістотель оприлюднив лише чверть. Він вже в ті далекі часи розумів, що немає зброї страшнішої за судження і грішника, більшого за «батька суджень».