Читать «Іншалла, Мадонно, іншалла» онлайн - страница 49

Так попрощався з ними Заїм, а вони й не знали, що б це мало означати. Мовчки йшли до готелю, і кожен намагався вгадати, що в голові у другого. Ґардель чекав, що Моріц запитає про щось, а Моріц не знав, про що питати. Звідки ходжі відомо, які міста є в Аргентині, і чому він так солодко, наче аґдою поливав баклаву, називав Ґарделя — ґаучо? Де він чув про танґо? Про це Моріц хотів би поговорити з Ґарделем, але як пояснити аргентинцеві, як це дивно, що Заїм знає про Аргентину та ґаучос?

— Я хотів би почути ту пісню, — сказав Ґардель, коли вони сиділи у «Віденській кав’ярні».

— Нема там що слухати, — відповів йому Моріц.

— Все одно хотілося б, це могло б допомогти мені.

Того ж вечора Моріц Албахарі заплатив Сонєчці Соловйовій, щоб вона заспівала Карлосу Ґарделю «Сонце би сяяло, та сяяти не може». Оркестр відмовився грати пісню, що була не російською, сказали, що не знають її, і Моріц послав кельнера по акордеон.

Він ледь не провалився крізь землю, граючи перед маестро щось, що не було танґо. Слухав акордеон його вухами: як той голосить, ніби сліпий жебрак без обох ніг перед церквою святої Лусії у Санта-Фе, як неритмічно розтягується, ніби шмарклі з носів у дітисьок по фавелах Сан-Паоло, слухав акордеон, від якого стрімголов утік, щоб його не наздогнало горе Мозеса Пінто, та ні на мить не спромігся згадати свою Морену. Її обличчя стояло йому перед очима, він знав, яким був дотик її маленьких рук, упізнав би колір її очей — колір злежалого горіхового листя, але йому не вдавалося воскресити у серці свою любов. Холодний, як ніж, Моріц Албахарі був тоді винен у її смерті. Ця провина триватиме довше за пісню, яку він грав Ґарделю.

— Красива пісня, — сказав Ґардель, — але вона її співає некрасиво. Жінкам взагалі не варто співати чоловічих пісень.

Сонєчка Соловйова тоді пішла, і вони її більше не бачили.

Зранку Моріц пішов по запис сам. Заїм саме читав ранкову молитву, тож він зачекав його перед мечеттю. Місто виринало з тиші, з Бистріка почувся писк першого паровоза на вузькоколійці, пурхнули сполохані голуби, і один за одним почали приходити звуки, наче кожен наступний народжувався з попереднього: завирував базар, задзеленчали трамваї, зарипіли завіси на воротях, і річка потекла гучніше. Так Сараєво звучатиме до пізньої ночі, коли все вгамується й затихне у глухому спокої, і в ті кілька годин до світанку можна буде почути тільки вітер у церковних дзвонах, шелест листя і скрип старих тополь.

Поки Моріц прислухався, йому вперше після приїзду в Сараєво здалося, ніби він повернувся додому. П’ятнадцять років не чув шуму денного міста, а в Буенос-Айресі ніколи про нього й не згадував. Дивно навіть, як міг жити, щоб йому цього не бракувало. Він народився в цьому денно-нічному протистоянні гамору та абсолютної тиші, він засинав у темряві, вгадуючи, звідки який звук долинає, і прокидався завжди раніше того моменту, коли місто знову заговорить. Сараєвська долина має форму гітарної деки, тому жоден голос тут ніколи не губиться, завжди долітає до вух, що прагнуть почути саме його і саме в цю мить. Є міста, значно гамірніші за це, Буенос-Айрес, без сумніву, — одне з таких, але немає в світі іншого міста, де одночасно лунає стільки розмаїтих голосів, шумів та звуків, і кожен при цьому можна розрізнити.