Читать «Іншалла, Мадонно, іншалла» онлайн - страница 244

Добре, що інші більше не приходили, інакше вони двоє могли б забути, що таке сир.

«Ех, бідако, чим лише ти переймаєшся! Біда менша від оцієї грудки сиру», — казав такими вечорами Сулейман Латіфу-азі. «Ет, навісний, чого ж ти боїшся! Те, чого боїшся — ніщо, навіть менше за ніщо», — відповідав Латіф-аґа Сулейманові. Так вони втішали й звеселяли один одного, так разом проводили час, що передував цьому часові. Буває час, а буває безчасся. Так відлічував настінний годинник у домі Латіфа-аґи: час, безчасся, час, безчасся… Голосний був той годинник, аж Латіф-аґа мусив перед сном затикати вуха клоччям. Але ліпшого в цілому місті не було. Він рідко показував точний час, проте й призначення мав інше. Латіф-аґа був не з тих, що мусять кудись квапитись і встигати. А ті, хто мусить, однаково не мають грошей, щоб купити й собі такого годинника. Такого ж чи менш красивого. Байдуже, їм теж, як і йому, відлічувало: час, безчасся, час, безчасся…

Аж доки настало безчасся, і Латіф-аґа лишився і без годинника, і без стіни, і без цвяха в стіні, на якому висів годинник…

Сулейман простягнув йому руку, хоча вершники рідко подають руки один одному. Може, навіть зійшов би з коня, якби Латіф-аґа виявив такий самий намір, і вони обійнялись і поцілувалися б. Наче не бачилися цілий рік і ще місяць на додачу, а не вчора розстались. Але вчора все було геть по-іншому, не так, як сьогодні. Їхні руки згортали те, що їм лишилось, обоє побивалися над тим, чого вже не мали, казали, що без цього їм не вижити, і дивились один на одного, як перезираються голодні вовки, оцінюючи, в кого лишилося більше. Якби вчора один мав свою грудку сиру, другий до неї і не торкнувся б. Та сьогодні вони вже не мають нічого і можуть радіти один одному так, наче не бачилися цілий рік і ще місяць на додачу.

Наздогнавши друга, Латіф-аґа почав стримувати й уповільнювати свого коня. Важко коневі з дикого галопу перейти на рись, важко повернутися до своєї природи, коли вже раз із неї вигнано. А Латіф-аґа не розуміє, що з ним таке. Щойно був покірний, а тепер казиться. Це ж не через Сулейманового коня? Ні, вони давно звикли один до одного. Чи ж не тому впирається, що відчуває небезпеку, когось нанюшив? Краще сподіватися, що ні. Щоб не думати про це далі, щоб до нього не повернувся страх такий же сильний, як перед цим, Латіф-аґа промовив: «Тобі шкода?».

Сулейман поглянув на нього так, як наприкінці вечірніх посиденьок дивився на останню крихту сиру. Ту, яку не можна було їсти, ту, що надгробком стояла в кінці прекрасного дня.

«Тобі шкода, друже?»

Сулейман зітхнув, із горіхової крони шугнули галки, спорюючи небо. Але не по шву, як порють його ластівки, а безладно, впоперек ткання, наче перед дощем. У повітрі, однак, не було духоти, яка віщує дощ, або ж її просто не здатні відчути ті, що втікають.