Читать «Імператор Нерон. У вирі інтриг» онлайн - страница 46

Захопленого у римлян не вистачало. Знатні бритти іноді мали зброю не гіршу, ніж римляни, але таких воїнів було мало, і навіть вони не вміли битися строєм. Прості ж британці зазвичай для захисту мали лише дерев’яний, оббитий чи не оббитий шкірою щит, що розлітався від кількох сильних ударів меча й не завжди витримував сильного удару важким списом. А билися хто списами, хто сокирами, хто палицями - мечі були не в усіх, а деякі не мали навіть залізних наконечників для списів і використовували замість них загострені кілки.

З таким озброєнням британці не змогли витримати удару легіонерів, які перейшли в атаку, тим паче що одночасно з легіонерами на воїнів Боудікки навалилися солдати допоміжних військ і кінноти.

Бритти могли успішно боротися з римлянами один на один. Маючи кількісну перевагу, вони могли перемагати й більші загони римлян, якщо ті не встигали вишикуватися (як це було з Петилієм Церіалом).

Однак стримати із дрюччям добре підготовлений удар правильно вишикуваних римських легіонів було неможливо…

Британці кинулися навтьоки, але їм заважали вози, що захаращу вали проходи. Поразка повстанців була нищівною. «Наші воїни винищ у ва ли супротивника, не щадячи й жінок; до куп людських тіл додавалися ще й трупи простромлених дротиками і списами коней.

Здобута в той день перемога не поступається в блиску та славі знаменитим перемогам давнини. Адже було винищено, як дехто стверджує, трохи менше вісімдесяти тисяч британців, тоді як ми втратили лише близько чотирьохсот убитими й не набагато більше пораненими», - захоплювався Корнелій Тацит.

Долю повстання було вирішено. Зрозумівши, що переможена, Боудікка прийняла отруту, загинувши, але залишившись вільною.

Однак навіть після такого розгрому й смерті Боудікки не всі повсталі змирилися з поразкою. Для придушення повстання римляни були змушені додатково перекинути в Британію з Германії дві тисячі легіонерів, вісім когорт допоміжних військ і тисячу вершників.

Повстанці тепер уже уникали великих боїв, нападаючи лише на дрібні групи римлян, але страждали від голоду - «землі всіх підозрілих або відкрито ворожих народів римське військо піддало спустошенню вогнем і мечем».

Значно краще озброєння, уміння боротися строєм, набагато краще порівняно з британцями знання військової справи й нещадність дозволили римлянам придушити повстання. Утім, після цього бунту римляни змушені були все-таки трохи пом’якшити свій підхід до управління провінцією.

17. Конфлікт прокуратора й намісника. Візит до Британії Полікліта й кілька слів про роль вільновідпущеників у керуванні імперією. Зміна курсу римської політики в Британії - від жорсткості до м’якості. Повстання вщухає

Схоже, навіть деяких римлян вражала жорстокість, яку проявив під час придушення повстання Светоній Павлін. Принаймні присланий прокуратором Британії замість Ката Деціана Юлій Классиціан, «неприязно ставлячись до Светонія, через особисту ворожнечу перешкоджав загальному добру, поширюючи чутки про те, що незабаром має прибути новий легат, що без злості до супротивника й властивої переможцеві зарозумілості милостиво поставиться до тих, хто здався. Водночас він писав до Рима, щоб там не чекали швидкого припинення бойових дій, якщо не буде призначено спадкоємця Светонія, чиї невдачі він пояснював непридатністю, а успіхи - сприянням долі». Корнелій Тацит, як видно з його слів, гадав, що конфлікт між намісником і прокуратором виник тільки внаслідок їхньої взаємної недоброзичливості. Однак імовірніше, що причина полягала саме в різному підході до вирішення проблеми. І цілком можливо, що думка нового прокуратора про те, що повстання затягнеться, якщо римляни не підуть на поступки, була більш виваженою, ніж бажання намісника покінчити з повстанням однією лише силою й жорстокістю. Імператорів Риму, зокрема й Нерона, звісно ж, влаштовувало, якщо намісник і прокуратор провінції не жили у згоді й стежили один за одним - це забезпечувало більшу лояльність і того, й іншого стосовно верховної влади. Одначе цей конфлікт зайшов занадто далеко, і втручання Рима стало необхідним. За Нерона вплив вільновідпущеників на державні справи був значно меншим, аніж за Клавдія, за якого тим фактично було довірено майже самостійно визначати і зовнішню, і внутрішню політику Риму. У перші роки свого правління Нерон більше опирався на стан вершників, з якого були тодішні його фавори ти Луцій Анней Сенека й Афраній Бурр, і жоден вільновідпущеник не мав за Нерона такої влади, яку мали Нарцис, Паллант або Калліст у часи імператора Клавдія. Утім, не варто вважати, що Нерон відчував антипатію до вільновідпущеників, - він лише обмежив їхнє колишнє всесилля. Цілком же відмовитися від використання вільновідпущеників та «імператорських рабів»* у правлінні імперією Нерон не міг, та й не збирався. Серед вільновідпущеників у Нерона також були свої найбільш віддані й довірені особи, яким він надавав іноді величезних повноважень. За словами Корнелія Тацита, «щоб дослідити становище у Британії, туди було відправлено вільновідпущеника Полікліта, на якого Нерон покладав великі надії, розраховуючи, що його вплив зможе не тільки встановити згоду між легатом і прокуратором, а й внести заспокоєння в непокірливі душі варварів. Полікліт не загаявся вирушити в дорогу; на Італію й Галлію він справив враження пишністю й численністю свого супроводу, а перепливши Океан**, вселив страх і в наших воїнів: але вороги, у яких тоді ще панувала ніким не утиснена воля і яким була не відома могутність вільновідпущеників, глузували з нього й дивувалися тому, що полководець і військо, яке завершило таку війну, кориться якимсь рабам».