Читать «І стіни пахнуть сонцем» онлайн - страница 9

І, коли я розводив порожніми руками, сміялась:

— Ти, мабуть, заснув у лісі. Гляди, Нагго, тебе коли-небудь з’їсть волохатий пута.

Вона була маленька, але дужа: весною сама обробляла мотикою поле, восени сама збирала врожай. Вона була вродлива. Гарна, як ранковий бір, як новий спис як білясті рубці від кігтів глоргарла на грудях мисливця.

Якось вночі я склав біля хати її батька викуп — шкури забитих мною звірів. їх було багато: я тричі ходив до своєї хатини і тричі повертався, згинаючись під вагою дарунків. Уранці їх не стало. Проходячи селищем, я нічим не виказав своєї радості — адже я був мужчина! — але в лісі дав собі волю, високо стрибав, як молодий звір, і кричав, аж луна котилася міжгір’ям.

Мабуть, я був щасливий тоді. Я ж так кохав Аолу. До свята Вогню, коли я міг привести її в свою нову хатину, місяць мав народитися тричі, і вперше цей строк здався мені задовгим.

Так, я був щасливий. Сподівання, ця тінь справжнього життя, зробили мене мрійником. Я вірив, що щастя буде зі мною завжди, що навіть після того, як останній подих залишить моє тіло, я опинюся в Полях Щасливих Ловів: адже щомісяця я приносив дари жерцям.

І раптом усе скінчилось.

Наче під ударом сокири, розкололося вночі небо, і різке синє світло обпалило землю. А потім був такий гуркіт, що гори зрушили з місць, і каміння хатин розповзлося, мов живе, і ліс повалився, ніби по ньому довго тупцював височенний пута.

То був тільки початок.

Слідом прийшов ураган. День змішався з ніччю, морок — зі світлом, і ми забули, яке сонце. Земля корчилась і кричала, як породілля. Та муки не несли їй щастя, лише горе атлантів породжували вони.

Порятунку не було ніде.

Удень і вночі молились атланти, вівтарі окропилися кров’ю, та не було нам ні прощення, ні пощади.

Померк старий місяць і молодий округлився, як щити атлантів. Духи втомилися змішувати світло з мороком та перекидати гори в моря. Якось я побачив зорі, вирушив шукати Аолу і знайшов її в захистку під вивернутим корінням араукарії.

— Я хочу їсти, — сказала вона.

Я взяв списа й подався на полювання.

Земля була печальна.

«Тебе довго били палицею, земле, — думав, я, пробираючись між поваленими деревами, обходячи уламки скель, з подивом вдивляючись у незнайомий контур рідних гір. — Тобі зробили боляче».

Полювання було невдале. Ми поснідали їстівним корінням і плодами, а потім я знов узяв списа й подався в гори.

Помалу життя налагоджувалось.

Ми, як і раніш, били звіра, ловили рибу й обробляли землю, але атлантів ніби підмінили. Вкривалися пилом лункі барабани; ще так недавно веселе рокотання їх скликало на бенкети й свята цілі округи, а нині всі пісні налилися печаллю, мов осінні ягоди — гірким соком, бо в кожному домі був траур: багатьох, дуже багатьох розгнівані духи переселили в Поля Щасливих Ловів.

Я дивився на людей мого племені — і не пізнавав їх. Ніби щось надломилося в душах атлантів. Не було в них колишньої гордині, а зарозумілість, яку вони увібрали в себе з материнським молоком, збереглася лише в опущених губах витрішкуватих масок, що застигли на фронтонах напівзруйнованих храмів. Духи розтоптали самовпевненість і пиху атлантів. Дні, чорні від хмар і попелу; ночі, білі од безперервних блискавок, відібрали снагу в дужих рук і мужність у сердець; туга оселилася в очах у воїнів.