Читать «І стіни пахнуть сонцем» онлайн - страница 6

Тепер космонавт лише слухав.

Ой-ой-ооо-па-тум-па-тум-па!..

У нього ще зринула підозра, що ніякої музики нема, що йому тільки причулося, просто — звукова галюцинація: надто вже багато в кожному такті аромату, пристрасті, людяності, властивих саме землянам. Надто вже усе це знайоме.

Думки нанизувались одна на одну, та він уже не стежив за бігом їх, збагнувши раптом, що дійшов мети, що зараз має побачити сподіване. Звідки прийшла ця певність? Може, навіяла музика? Цілком можливо. Тільки він одразу весь зосередився, насторожився, і тоді ж йому здалося, що хтось за ним стежить, уважно пильнує кожен його крок.

— Чортівня якась, — буркнув він, та увага його ще більше загострилась, напружилася, стягла в нашорошений клубок енергії кожну клітину його тіла; здається, навіть серце перестало битися і кров пульсувати в жилах— усе скам’яніло в чеканні. Він майже фізично відчував у себе всередині цю струну, натягнуту до болю, до корчів.

Знову перебіг поглядом уздовж стін. Впадала у вічі й карбувалась у пам’яті кожна деталь: обриси південно-західної Європи, що повзли через ліловий екран, — зітхання машин — червоні вогники, зелені, чорні — тее-ой-тее-ой-ой-ааа!.. — а підлога тут, либонь, залізна — на ліловому екрані Італія — стеля світиться рівним білим полум’ям — чорні вогники…

І раптом космонавт помітив його. Він здіймався безформною масою на широкому малиновому ложі коло пульта. У першу ж мить космонавт усе зрозумів. Але це було таким неймовірним, що деякий час він ще вглядався, приголомшений і розгублений, — ні, помилки не могло бути! — а далі, забувши про хвору ногу, про обережність, кинувся туди через зал. І, коли він схилився над здоровенним обличчям, вкритим виразками, і глянув у запалені очі, він не знав, що йому робити, що думати, що казати.

— Ах ти, ну хто б подумав, — промовив він, щасливо розгублений, бо істота, котра безпорадно лежала перед ним, була людиною. Звичайна, справжня людина, тільки спотворена якоюсь недугою. Усе тіло було гіпертрофоване, здуте. Та все одно це була людина.

Космонавт почув хрипіння — істота намагалася говорити. Потім вона зробила спробу підвестися, напружилась — і знітилася, потім торкнулася рукою долоні космонавта і ледь відчутно потиснула її. Людина!

Очі космонавта застилало слізьми. Він випростався скинув шолом і обережно вдихнув. Повітря було добре, навіть озоноване. Він подумав, що тут можуть бути небезпечні мікроби, але згадав про 828 і вирішив, що тепер це байдуже, вдихнув ще раз, уже на повні груди і радісно засміявся:

— Слухай-но, хлопче, то ти справді наш, із Землі?

При цьому він торкнувся грудей дивовижного незнайомця й показав на підлогу, і той ствердно закивав, торкнувся своїх грудей і показав на телеекрани, де повільно пропливали земні материки.

Вони навіть не пробували порозумітися знаками: кожен рух давався незнайомцеві ціною величезних зусиль. Він показав космонавтові на довгастий металевий стіл у кутку залу, і космонавт зрозумів, що слід лягти на цей стіл. Слухняно ліг; згори опустилася щільна металева кришка, і все затопив морок. Це трохи збентежило космонавта, але він чекав, що буде далі. Раптом відчув слабке поколювання по шкірі, стало навіть приємно, немовби крізь нього струмував легенький вітрець і кожна пора дихала. І ось виразно пролунав молодий гортанний голос: